«Деякі країни–члени НАТО намагаються грати певні ролі у сфері безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні. Китай може відреагувати, втрутившись у справи безпеки в Європі і спонукавши Альянс сприймати КНР як глобального гравця у сфері безпеки», — так прокоментував ситуацію впливовий експерт із зовнішньої політики Цуй Хунцзянь для націоналістичного видання Global Times.
Одна справа — погрожувати, зовсім інша — виконувати погрози. Китайська влада може вимагати виявів вірності. Проте придушити критику недостатньо; щоб умиротворити партійну державу, необхідно активно підтримувати її репресивну, агресивну політику. Як покарання вона може запровадити візові санкції. Ще тривожніший варіант — чинити тиск на іноземних дипломатів, журналістів і бізнесменів, які живуть на території Китаю. Про це нагадує доля «двох Майклів» (Ковріґа і Спавора) — громадян Канади, які упродовж двох років утримуються в жахливих умовах за сумнівними, політично вмотивованими звинуваченнями. Європейці можуть стати наступними заручниками.
Читайте також: Імперіалістична амнезія
Проте задіювати владу на іншому кінці світу значно складніше. Сербія видається найближчим другом Китаю в Європі. Проте якщо придивитися — це хиткі відносини.
Результатом візиту Вея Фенхе стала домовленість про запровадження центру китайської традиційної медицини в Сербській військово-медичній академії — можливо, це символічна перемога, але аж ніяк не геополітичний прорив. Серед інших угод — навчання поліцейських загонів спецпризначення і допомога із сербською програмою розробки дронів. Новини про інвестиції Китаю в Сербії (переважно у важку промисловість) постійно майорять у заголовках. Проте зв’язки Сербії з Німеччиною значно міцніші. Те саме в Угорщині, Північній Македонії та Греції, куди у Вея Фенхе також заплановані візити далі за маршрутом.
Пекін любить вибудовувати відносини з людьми та інституціями довгими роками. На якомусь етапі ця тактика може окупитися. Наприклад, у сербських ЗМІ китайці завоювали приязне ставлення. Однак з огляду на те, скільки часу і грошей витрачено за останнє десятиліття, загальні перспективи видаються дрібними. Мабуть, найбільш тривожним аспектом китайської присутності у Південно-Cхідній Європі є кіберфронт: висотування особистої інформації місцевих та іноземців для наповнення гігантських сховищ даних у Піднебесній. Проте ентузіазм щодо китайських технологій може послабитися на тлі дедалі більшого усвідомлення того, що передбачає їхнє використання.
Китай може розіграти ще деякі карти. Він може принаймні демонстративно відправити підрозділи НВАК на російські багатонаціональні військові навчання «Запад–2021», які відбудуться пізніше цього року. Військова перевага Росії в регіоні Балтійського моря вже дошкуляє НАТО. Китайська техніка (повітряні й морські дрони, наприклад) може погіршити ситуацію.
Читайте також: Життя після розлучення
Та здебільшого Пекін здобуває успіх там, де Захід зазнає провалу. Найсвіжіший приклад — вакцинаційна дипломатія. Пожадливість і дезорганізація Заходу налякала й розлютила людей, які тепер готові приймати щеплення від Росії та Китаю. Найбільший прорахунок стався нещодавно, коли Європейський Союз зачинив двері для нових членів: Західних Балкан (Албанії, Боснії і Герцеговини, Косово, Чорногорії і Північної Македонії), країн «Східного партнерства», насамперед України, Молдови та Грузії, а також для Туреччини. Ціна за цей нерішучий, недалекоглядний та егоїстичний підхід є високою — деморалізація прозахідних сил у цих країнах, послаблення західного впливу, цинізм серед громадськості й сприятливі умови для охочих чинити каверзи. Ми не можемо звинувачувати в цьому Китай, позаяк зробили це самі.
Так само ніхто не змушував великі країни «старого Заходу», як-от Велику Британію і Німеччину, відкриватися китайським грошам або робити там суттєві інвестиції. Компанії самі вирішили так вчинити, а політики заохочували їх, бо були пожадливими і легковажними.
Ціна за ці помилки величезна — і ті, хто припустився помилок, сплатили її лише частково.