За історією морського тральщика «Черкаси» стежили навіть люди, які жодного разу в житті не бачили моря. Після захоплення Криму «зеленими чоловічками» у березні 2014 року росіяни заблокували вихід з бухти Донузлав кораблям ВМС України, затопивши на виході з неї кілька суден, аби не дати українцям вийти в Одесу. Нашим військовим було висунуто ультиматум – перейти на бік Росії. У блокаді опинилося 13 українських кораблів. Частина з них здалася одразу, російськими військовими були захоплені десантний корабель «Костянтин Ольшанський» та рейдовий тральщик «Генічеськ». Мінний тральщик «Черкаси» залишився єдиним військовим кораблем на Донузлаві під українським прапором. Судно спробувало прорватись між затоплених кораблів, але спроба виявилась невдалою. 26 березня тральщик «Черкаси» був захоплений російським спецназом за допомогою двох вертольотів Мі-35 і трьох катерів. Капітан Юрій Федаш та частина екіпажу, яка залишилась вірна присязі, зійшли на берег.
На фільм про тральщик «Черкаси» я чекала з моменту оголошення початку зйомок. Тоді ще не було такого буму українського кіно, який тішив нас останніми роками. Потім були «Кіборги», «Позивний «Бандерас», «Іловайськ 2014», «Наші котики» – фільми про війну на сході України. І ось нарешті вийшов у прокат фільм про те, як ця війна починалась.
Головні герої – сільські хлопці Михайло та Лев, опиняються на тральщику «Черкаси» не з любові до моря чи патріотичних міркувань. Першого туди запроторили батьки, аби той не спився в селі, другий залишився один після смерті матері й переживаючи крах звичного життя, вирішив їхати разом з товаришем. На кораблі їх чекають каша з хробаками від кока, невлаштований побут та «дідівщина», поза ним – спортивні змагання з росіянами, які закінчуються дружнім рукостисканням.
Читайте також: Мистецьке повернення на схід
Головна емоція фільму – розгубленість. Розгубленість від подій на суші, в материковій Україні. Розгубленість від того, що вчорашні «брати» сьогодні намагаються взяти корабель штурмом. І треба вирішувати, як діяти далі, коли командування мовчить. «Черкаси будуть чинити опір», – говорить капітан, нервово стискаючи та розтискаючи кулаки.
Воєнна драма, особливо українська воєнна драма в умовах війни на сході країни, ризикує перетворитись на національно-патріотичну агітку, схожа на ті, які так люблять знімати «брати-росіяни». Однак з «Черкасами», на щастя, цього не сталося. Тут ніхто не кидається грудьми на амбразуру і не промовляє довгих патріотичних монологів перед тим як здійснити подвиг. Героїзм тут – побутовий. Моряки просто роблять свою роботу. Просто хочуть зберегти свій корабель. Прості хлопці, які опинилися в непростих обставинах, які змусили їх зробити вибір. І хтось робить його, переходячи туди, де «зарплата в четыре раза больше, работа та же».
У фільмі жива мова – моряки говорять хто російською, хто українською, хто суржиком, але всі – з матюками. Проте героїв важко відрізнити один від одного – майже всі вони кремезні хлопці в формі та тельниках, відтак запам’ятовується лише маленький моторний «Заєць». Жодна історія в фільмі не розказана до кінця, що не додає розуміння мотивації персонажів. Усі вони губляться за образами корабля і моря, які здаються справжніми головними героями. Слабке місце картини – монтаж. Багато сцен починаються ні з чого і закінчуються нічим, і сценарні «рушниці» так і не стріляють. Наприклад, один із моряків починає розповідати Мишку про зірку на носі корабля, отриману 30 років тому, але розмова уривається, і ми так і не дізнаємося ім’я героя, який тоді потопив корабель піратів і досі служить на «Черкасах», доводиться лише перебирати, хто з команди підходить за віком. Можливо, всі ці моменти просто не влізли в скорочену прокатну версію фільму, але ж якось примудряються деякі інші режисери втиснутися в хронометраж і розповісти цілісну історію.
Читайте також: Оптимістична трагедія
Губляться у сюжеті й Мишко та Лев. Здається, принаймні половину фільму вони не розуміють, де перебувають і що мають тут робити: Мишко грає в карти і йде з товаришем у самоволку у стриптиз-клуб, Лев ще більше заглиблюється в себе і стає відлюдником моторного відсіку. Лише ультиматум від росіян здати корабель частково повертає їх до реальності і обидва виявляються здатними на вчинки.
Після захоплення тральщика Мишко їде додому запиленим рейсовим автобусом. У селі його зустрічають як героя, от тільки про загиблого Лева вже ніхто не згадує. Фінал історії відкритий – вчорашній гультяй іде з дому, почуваючись незатишно на цьому святі, і більшість глядачів напевно уявляє, як його подальший шлях пролягає в один із добровольчих батальйонів.