У країні, де з радянських часів збереглися колгоспи й частка державної власності в підприємствах є дуже й дуже значною, такі заяви були б ще одним елементом управління контрольованою вертикаллю. У нас же президент не директор радгоспу, а цілком собі поважний бізнесмен, який чудово розуміє, що проголошена з високої трибуни пріоритетність має доволі специфічне значення. Як було досі? Держава декларує підтримку якихось галузей — шукай, кому з олігархів вигідно, шукай чиновників із кишеньковими фірмами, шукай бюджетні дірки, через які витікатимуть гроші. Чи буде так зараз? Говорити з упевненістю зарано.
Але виникають деякі пастки. Не помічати успіхів в агросекторі просто безглуздо, та й найновіші українські мільярдери родом саме із цієї галузі. Чи здатні вони лобіювати свої інтереси через президента? А чому ні? Зрештою, навіть якщо повірити, що державна підтримка АПК (якою вона буде, ще варто побачити) продиктована виключно добрими намірами президента, то чому він, сказавши «а», так боїться сказати «б» — буде в нас вільний ринок землі чи ні? А це ж ключове питання, позиція щодо якого глави держави могла б багато чого прояснити. Наразі маємо хронічний статус-кво: мораторій на продаж землі відкладається з року в рік. Це як обов’язкова процедура для всіх урядів і президентів: «наголосити на важливості розвитку сільського господарства», але при цьому залишити без відповіді запитання: то чия ж земля?
Проєвропейський президент не може оминути увагою ІТ й енергозбереження хоча б тому, що це модно. Насправді ж наша влада й хайтек живуть у різних епохах, тому тільки-но хтось із чиновників починає говорити про високотехнологічну індустрію, хочеться сказати: «Поклади зубило й відійди від комп’ютера!». «Не нашкодь» — цю лікарську заповідь повинен пам’ятати кожен високопосадовець, коли намагається звичними жестами покерувати в модерновій галузі. ІТ глибоко інтегрована в глобальну економіку, яка працює за геть іншими законами, аніж наша люмпенсько-олігархічна система. Тут у ціні нематеріальні активи: інтелектуальна власність, мізки розробників. «Рейдернути» ІТ-компанію геть не те, що, наприклад, свічний заводик — ефект буде принципово різний. Але, на жаль, є й такі спроби. Тому перше, що повинна викликати влада в українських Джобсів і Ґейтсів, — довіра, без неї «сервер
тимчасово недоступний».
Енергозбереження — теж не просто красиве слово. Коли держава спонукає до нього громадян і підприємства, зокрема обґрунтованим підняттям тарифів, такий крок цілком виправданий. Але коли на місцях проводять «енергозберігаючі» тендери під кишенькові фірми — це просто ще одне джерело корупційних доходів. Якщо в такі програми прийдуть якісно контрольовані європейські гроші, ефект не забариться. Якщо чиновникам до рук потрапить ще один канал перерозподілу бюджетних коштів, кіловати
заощаджуватимуть лише на папері.
Так, президент ще зарахував до пріоритетів військово-промисловий комплекс. Ну тут усе зрозуміло — теж дух часу. Але на відміну від згаданих вище галузей тут держава володіє всіма необхідними активами, тож якщо вона й здатна продемонструвати свою ефективність, то передусім саме в цьому напрямі.
На своїй недавній прес-конференції Петро Порошенко встиг також відхреститися від металургії, яка тепер, мовляв, не є пріоритетною. Втім, українські олігархи ще за неї тримаються, отже, не все там так безнадійно, та й у топ-10 експортерів сталі наша країна залишається. Однак звучать голоси (майже в тій самій тональності, що колись про Донбас, який годує всю країну), мовляв, як можна відмовлятися від підтримки такої важливої галузі? Можна. Нехай власники меткомбінатів самі подбають і про рентабельність, і про енергозбереження, і про соціальну інфраструктуру. І бажано без державних преференцій. Хіба сильним вони потрібні?
Читайте також: Державна підтримка та золоті батони
Загалом оголошений президентом НЕП, безумовно, актуальний. У той час коли в Давосі обговорюють четверту промислову революцію, яка криється в технологіях та інноваціях, пишатися домнами й мартенами щонайменше дивно. Головне не схибити: не лізти покрученими чиновницькими пальцями в механізми, які працюють і без їхньої допомоги, не шукати поряд із новими пріоритетами нові корупційні можливості, а ще краще не створювати такої спокуси взагалі. Тоді нам вдасться уникнути «угару» й знищення державною машиною того, що зміг
напрацювати незалежний приватний капітал.