– Жора в мене був справжнім героєм. Чоловіком і Людиною. Саме з великої літери. Слово тримав і мав свої принципи.
Сидимо в кімнаті Георгія. На стінах – дитячі фотографії, на ліжку – колекція м’яких іграшок. На підлозі – бронежилет, два шоломи, тактичні окуляри, рукавички, захисні щитки на ноги. Його мати Тетяна Тороповська показує колекцію забавок сина, сховану в одній із шаф. Танки, САУ, реактивні установки, винищувачі… На самій шафці стоїть модель німецького лінкора часів Другої світової війни Tirpitz.
– Навіть не пригадаю, коли він почав захоплюватися військовою тематикою. Ще з раннього дитинства. Якось так і пішло по житті, – задумливо каже вона.
Активіст Майдану
Георгій Тороповський. Активний учасник Майдану, боєць 31-ї сотні Лева, Залізної сотні, доброволець у зоні АТО, член «Правого сектору». Влітку йому виповнилося 18 років, він збирався офіційно підписати контракт на службу в Збройних силах.
Тетяна показує «трофей» часів протестів у Києві – захисну каску бійця Внутрішніх військ.
– Коли почалась активна фаза Майдану, він просто написав мені записку. Це було 22 січня. Просив його зрозуміти, пояснював, що не може лишатися осторонь тих подій. Тоді йому було 17, – каже вона, простягаючи потертий чорний шолом.
Читайте також: Перемир’я не було і не буде
– Приховував свій реальний вік. Кому називав цифру 19, кому – 22. Дуже просив не говорити майданівцям, скільки йому насправді. Обіцяв, що в такому разі просто піде з дому, – додає жінка.
Показує колекцію книжок: енциклопедії з військової справи, історія літакобудування.
– На Майдані Жора стояв на барикаді, що була на Грушевського, на передовій. Звісно, ходила, відвідувала його. Просила додому повернутися. Відмовлявся. Допомагав немісцевим хлопцям, – продовжує Тетяна.
Перебираємося до іншої кімнати – просторої зали. На столі, поруч із великим телевізором, – портрет Георгія у військовій формі. Тут-таки – його медаль «За мужність», лампадка й ікона.
– Узагалі син дуже цікавився військовою тактикою. Це ж він порадив підпалити «Міст закоханих» у Маріїнському парку. Бо тітушки постійно бігали через нього в тил до хлопців.
Передивляємося дитячі фотографії з подорожей. Південна Африка, Ангола, ОАЕ, Туреччина, Франція. Там само – фото з барикад на Майдані та із зони АТО.
– А коли почалася стрілянина, допомагав поранених витягати. Хлопці базувалися в Українському домі. Тоді з Жорою зв’язок утратила. Зрозуміло, що в голову недобрі думки лізли. Встигла хіба що винести речі й документи його знайомих із будівлі, сховались у церкві Св. Олександра на Трьохсвятительській. Як потім виявилося, син усю ніч допомагав із пораненими, був на барикаді біля Профспілок. Уже на ранок зателефонував, – згадує вона.
Показує відео, змонтоване після смерті Георгія. Фоном жіночий голос начитує рядок за рядком. Мати прикриває обличчя рукою.
– Пізніше він перебрався до будівлі КМДА. Там намагався навіть свою сотню зробити. Назвавав її «залізною». Вирішив податися до «Правого сектору». А додому повернувсь аж 5 березня. Майже через два місяці. День побув – і назад.
Знімає зі стіни фото. На тлі червоного неба – чорний силует військового з автоматом. Тетяна довго на нього дивиться, вішає на місце.
– Це фото Жора зробив. Уже там, у зоні АТО. Він фотографією захоплювався. Взагалі мав багато захоплень. Дигерством займався, кілька разів знаходив незаконні врізи в каналізаційні системи. Навіть нагороду від міської влади отримав. Знайомий був із Мустангом – хлопцем, який зірку в Москві розфарбував. З середини березня до кінця червня тренувався в «Десні» (військовий навчальний центр на Чернігівщині. – Ред.). А як у столиці заспокоїлося, – повертається Тетяна до розповіді, – в Крим стали збиратися. Кілька разів телефонував, казав: «Сьогодні вже точно висуваємося». Зрозуміло, я швидко їм якусь передачу зібрала, відвезла вночі. На щастя, не поїхали. Знаю, що пізніше він подорожував до Дніпропетровська з Автомайданом. Принаймні так казав (усміхається). Оглядав електрички, що курсували на Слов’янськ. Перевіряв дахи у вагонів, аби нічого «зайвого» не було. А потім подався на Донбас. Добровольцем.
на війні
Тетяна показує дитячі зошити й щоденники сина. Серед звичайних для підлітка роздумів про світ і своє місце в ньому натрапляємо на невеличку оповідь про війну України з Росією. Зі схемами й мапами. Карта бойових дій дуже подібна до зони АТО початку літа. Акуратним почерком наприкінці виведена дата: 2011 рік.
– Він і на Сході не розповідав, що йому 17. Служив у 40-му батальйоні територіальної оборони. Був під Іловайськом, Амвросіївкою, Старобешевим, Карлівкою, Савур-Могилою. Дістав поранення.
Показує медаль сина. Разом із нею – невеличкий осколок.
Читайте також: Запах пороху
– Жора з-під Амвросіївки, коли там колону розбили, вивів загін – 17 бійців. Там-таки був поранений у ногу, потрапив у госпіталь. Щоправда, пролежав недовго: мала приїхати якась комісія, то він утік. Бо ж неповнолітній. Коли медаль отримав, мало не до стелі від щастя стрибав, – перебираючи папки з паперами, каже Тетяна.
– Розвідником був. Пам’ятаю, в серпні зателефонував. Каже: «Мамо, нам треба безпілотник. Пошукай щось». Подивилася, звісно. Дешеві варіанти, тисяч по шість, були надто поганої якості, адекватні – по кількадесят. Тоді Жора зробив креслення власного безпілотника, через знайомих передав на Південмаш. Там його трохи доробили, сказали, що для реалізації проекту треба 28 тис. Син тоді гроші почав шукати: по знайомих, до мене теж звертався. Останню частину суми ми наприкінці серпня зібрали. Нині безпілотник уже готовий, апробацію проходить, – із гордістю в голосі каже вона.
Показує інші фото зі Сходу. Хлопці на матрацах у багажнику, ті самі матраци й велосипед. Краєвиди Донбасу, портрети.
– Вони просто на цих матрацах у багажнику машини спали. Потім був під Іловайськом. Не в самому котлі, а неподалік. Вони частину фронту прикривали. Згодом їм наказ надійшов. Нібито в місті був генерал Хомчак (командувач військ сектору Б, очільник оперативного командування «Південь». – Ред.). А за правилами його треба було виводити із зони активних бойових дій. Хлопці, звісно, прийшли туди. Але генерала там уже не застали. Жора телефонував у 20-х числах серпня. Був дуже схвильований. Казав що під Іловайськом починається справжнє пекло. Та їх вивели. Додому він повернувся 31 серпня.
Показує заліковку сина. Георгій мав навчатись у Національному авіаційному на ракетобудуванні, заочна форма.
– Думали на стаціонар, але він якось каже: «І як це ти собі уявляєш, щоб я в аудиторії сидів?». Після того й подали документи на заочку. Поки Жора був у Києві, зібрав усі документи, аби на контрактну основу служити піти. І поїхав до Дніпропетровська. Оформлюватись.
Убивство чи нещасний випадок?
Читайте також: Невідворотна війна
За вікном уже глибокий вечір. Досі сидимо на кухні за кавою. Перериваючись на розповіді про дитинство й захоплення Георгія, Тетяна говорить про загибель сина.
– 16 вересня він сів на поїзд «Київ – Дніпропетровськ». Одягнений був у свою форму. Десь о 23-й поїхав, а о 3:25 повідомили, що його знайдено на коліях у Кіровоградській області. О 2:41 із його телефона був якийсь виклик. Тобто він іще залишався живий, – ділиться Тетяна думками.
Загалом за майже півтора місяця нової інформації у слідства немає. Міліціонери стверджують, що Георгій сам винен. Мовляв, екстремал напідпитку поліз покататися на даху поїзда. Звідти й упав. Утім, родичі й знайомі переконані: хлопця вбили. Припускають, що це могло статись і через службу в зоні АТО.
Тетяна згадує, як їздили на впізнання разом із командиром Георгія. Він звертав увагу на гематоми на спині й голові хлопця, які, на його думку, доволі важко дістати, впавши з вагона.
– Поховали ми його в Борисполі. Там місцева влада спеціальне місце для героїв виділила. Тоді ж і його медаль привезли, яку мали вручити особисто. Людей багато прийшло, молоді, – каже мати.
Показує останні фотографії, зроблені на камеру GoPro. У темному тамбурі вагона – троє чоловіків, у кадрі – кулак. Судячи з усього – Георгія.
– На камері ще відеозапис є. На жаль, битий. Треба віддати на розшифровку. Із цим, щоправда, виникли певні складнощі. Важко знайти компанію, яка має право працювати з цими файлами. Але потрудимось, – обіцяє наостанок Тетяна.