65 років життя закарпатських українців спочатку в складі СРСР та 18 років у незалежній Україні принесли не лише радість возз’єднання та надію на добру долю «в своїй хаті». Спочатку хвилі радянських репресій знищили місцеві національно-культурні інституції, греко-католицьку церкву, принесли насильницьку русифікацію, примусову колективізацію та переселення закарпатців на будівництво шахт. Непривабливу спадщину радянського минулого Закарпаття, помножену на непрофесійність та корумпованість української влади певні політичні сили успішно використали для реалізації такого антиукраїнського політичного проекту, як неорусинство.
Ruthenia über alles
Політичне русинство виходить на громадсько-політичну арену Закарпаття з небаченою оперативністю – обласне культурно-освітнє товариство «Общество подкарпатских русинов» було зареєстровано 20 лютого 1990 року, лише через три дні після установчих зборів. Статут товариства передбачав, що його члени зосередяться на вивченні, збереженні та примноженні «багатовікової культури карпатських русинів», яких цей документ кваліфікував автохтонним населенням Закарпатської області. Від самої появи цією культурно-освітньою інституцією заопікувалися місцеві державні та партійні органи. Для посилення їхнього інтелектуального та організаційного потенціалу з Москви до Ужгорода переїздять кілька високопоставлених функціонерів ЦК КПРС, зокрема майбутній нардеп із фракції комуністів Іван Мигович. А професор Іван Поп залишає в Москві редагування авторитетного часопису «Советское славяноведение», щоб при Ужгородському державному університеті очолити науково-дослідний інститут карпатознавства зі штатним розписом лише на одну ставку старшого наукового співробітника. Обидва й донині відіграють провідні ролі в неорусинському русі, їм активно допомагає професор Торонтського університету Пол-Роберт Магочі (Павло-Роберт Маґочій), якого, крім іншого, звинувачували у співпраці з КДБ та Державною безпекою Чехословаччини. Попри декларовану культурно-освітню діяльність, засноване «Общество…» цілковито занурилося в політику. У вересні 1990 року воно приймає ухвалу «Про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки», а в 1993 році лідери «Общества подкарпатских русинов» проголосили «Временное правительство Подкарпатской Руси».
Від появи неорусинського руху на Закарпатті його ідеологи свою пропаганду будували на «неспростовних» аргументах на кшталт того, що русини Закарпаття зазнали насильницької українізації, бо їм усім після приєднання Закарпаття до СРСР насильно змінили національність: замість русинів записали українцями.
Демагогічний характер таких аргументів очевидний, адже в сусідній Галичині за часів Австро-Угорщини чи міжвоєнної Польщі місцеве слов’янське населення також офіційно називали русинами. Навіть в особовій картці Степана Бандери його національність записано як Eusin. Після возз’єднання з УРСР усі галицькі русини також ураз стали українцями; діалекти Галичини зазнали впливу української літературної мови, а галицька літературномовна традиція зникає зовсім. Але ці події ніхто не кваліфікує етноцидом галицьких русинів та як насильницьку українізацію. Ніхто також не звинувачує Україну в жорстоких репресіях проти колишніх русинів Галичини.
Проте саме антиісторичний характер звинувачень у насильницькій українізації русинів Закарпаття цілком влаштовує ідеологів неорусинства, бо дозволяє вести демагогічні дискусії та засипати «обращениями», «протестами» органи влади України та міжнародні організації. Дезорієнтовані пропагандистською діяльністю лідерів неорусинського руху, в середині 1990-х років близько 100 закарпатців записалися русинами, а під час Всеукраїнського перепису населення 2001 року – вже 10 090, причому 6 724 особи визнали рідною мовою русинську. Прикметно, що тоді ж 21 400 громадян України записали себе гуцулами, проте лише 8 із них визнали рідною мовою гуцульську.
З нізвідки в нікуди
Попри певні успіхи неорусинського руху в Україні, його схоластична природа залишалася очевидною, відчувався брак наукової праці, яка б імітувала комплексне обґрунтування окремішності русинів. Виконавець такого завдання знайшовся. Це канадський професор Пол-Роберт Магочі. З цією метою протягом 2006–2008 років він видає англійською та в перекладі українською, словацькою, румунською і двома русинськими мовами ілюстровану історію карпаторусинів «Народ нізвідки».
Ця публікація є дуже важливою та показовою й для української громадськості, бо надає можливість проаналізувати доказову базу і методику фундаментальних неорусинських студій, а відтак сформувати адекватне ставлення як до самих студій, так і до об’єкта їх дослідження. Отже, на початку книжки «Народ нізвідки» Магочі окреслює географічне розташування Карпатської Русі й ареал розселення карпатських русинів. Щоб унаочнити свою концепцію, автор подає власноруч скомпоновану карту «Карпатська Русь, 2005», на якій зеленим кольором зафарбовує території, заселені русинами, але станом чомусь на 1920 рік (див. карту). Вже одного погляду на мапу досить, щоб зрозуміти головну ідею, яку покликаний нав’язати пан професор читачеві – за Карпатами українців немає, адже північно-східна межа ареалу розселення карпатських русинів пролягає рівно по адміністративній межі Закарпатської та Львівської й Івано-Франківської областей, без жодних вкраплень ні русинської людності на теренах Галичини, ні українців – на Карпатській Русі. Щоб унаочнити непорушність русинсько-українського кордону, до «територій, переважно заселених русинами», Магочі зараховує не лише безлюдні праліси південно-західних схилів Карпат, а й закарпатську Гуцульщину, яка, як відомо, творить єдиний етномовнокультурний регіон із суміжними територіями Івано-Франківської та Чернівецької областей. Чітко окресливши територію Карпатської Русі, Пол-Роберт Магочі всіх східнослов’янських мешканців Закарпаття, за винятком росіян та білорусів, зараховує до русинів, оцінивши їх кількість на території Закарпатської області в 650 тисяч.
Чомусь дуже стисло, двома коротенькими абзацами Магочі дає характеристику русинської мови. Не назвавши жодної специфічної загальнорусинської мовної риси, що відрізняла б русинську мову від української, він обирає два цілком випадкові критерії – наголос та лексичні особливості, щоб одразу виокремити дві діалектні групи русинської мови. «Основною рисою, яка поділяє ці дві групи, є наголос: у західній (лемківській) групі він постійний (фіксований на передостанньому складі слова); у східній (підкарпатській) – рухомий. Іншим критерієм розрізнення є словник: лемківсько-русинські діалекти містять у своєму складі багато запозичень із польської та словацької мов, натомість лексика підкарпатських діалектів зазнала значного впливу угорської, а останнім часом і української мов». Навіть слабенький студент-філолог розуміє, що запропоновані критерії є абсолютно непридатними для реалізації діалектного членування будь-якої мови, але для канадського ідеолога неорусинства це зовсім неважливо. Головне – через визнання русинських діалектів легітимізувати саму русинську мову.
Національну самобутність карпатських русинів покликана увиразнити й Магочієва версія історії «четвертого східнослов’янського народу». Аби переконати читача, що Карпатська Русь християнізувалася не тоді й не так, як Київська Русь, професор, спираючись не на історичні документи, а на «точку зору, що й нині побутує серед карпаторусинів», стверджує: «Перед своєю місією до Великої Моравії Костянтин (Кирило) та Мефодій принесли християнство на Карпатську Русь./…/карпаторусини стали християнами на століття раніше, ніж інші слов’яни (сучасні українці, білоруси, росіяни)».
Аналізувати інші численні прийоми націєтворення на базі безсоромної маніпуляції та фальсифікації загальновідомих фактів української історії немає сенсу, бо Магочі через власний цинізм сам цілковито спростовує власну концепцію самобутності історії та духовної культури карпатських русинів. Річ у тім, що паралельно з численними мовними версіями «Народу нізвідки» пан Пол-Роберт опублікував у Києві «Історію України», де й словом не обмовився про карпатських русинів чи Карпатську Русь, натомість українські, за термінологією професора, «етнолігвістичні землі» подає «від Сяну до Дону»; а, наприклад, згадуваний вище факт охрещення Закарпаття святими Кирилом і Мефодієм категорично й аргументовано спростовує.
.jpg)
Автономія… Балоги
За Леоніда Кучми неорусинський рух стагнував і нічим особливим, окрім чвар, взаємних звинувачень у привласненні «пожертв» та саморозпуску «временного правительства» не запам’ятався. Новий, «державницький» етап в історії неорусинства пов’язують із екс-головою президентського Секретаріату Віктором Балогою. Русинські організації Закарпаття підтримують Віктора Івановича починаючи з виборчих кампаній кінця 1990-х років та особливо після сумнозвісних мукачівських виборів 2003 року. Свої зв’язки з неорусинами Віктор Балога не афішував, проте фірма його дружини називається промовисто – «Русинія».
Цікаво, що саме з перемогою Віктора Ющенка на президентських виборах і поверненням Балоги у велику політику – спочатку як глави Закарпатської ОДА, а згодом – як міністра з надзвичайних ситуацій та керівника Секретаріату, став очевидним курс на легітимізацію русинства. За списком «Нашої України» до Закарпатської обласної ради потрапляє радикальний активіст русинського руху, лікар Євген Жупан, а згодом, 7 березня 2007 року, за ініціативи депутатів фракції «Нашої України» та її цілковитої підтримки Закарпатська обласна рада «визнає на території Закарпатської області національність «русин» і звертається з клопотанням до Верховної Ради України про визнання національності «русин» на законодавчому рівні». Попри очевидну правову безглуздість ухвали Закарпатської обласної ради, вона все ж таки дала формальні підстави керівництву області (першим заступником голови Закарпатської облдержадміністрації є рідний брат Віктора Балоги Іван) створити на місцевому телебаченні редакцію русинського мовлення, яка готує щотижневі передачі «русинською» мовою, а обласний бюджет почав дотувати видання русинської преси та інші «культурно-просвітницькі» заходи. Все активніше ставиться питання про відкриття кафедри й відділення русинської філології в Ужгородському національному університеті. Низку діячів неорусинського руху було нагороджено орденами, щоб за «особливі заслуги перед Україною» (читай – сепаратистські) вони користувалися різними пільгами, привілеями та мали відповідні доплати. Де-факто значну частину витрат за сепаратистську діяльність неорусинських організацій було перекладено на Українську державу, а державні структури почали використовувати для пропаганди сепаратистських ідей.
Окрім легального «державницького», неорусинський рух має й радикально-войовниче крило. Мудрі стратеги відвели йому роль своєрідної підтанцівки, що покликана відвертати увагу громадськості від «державницької» діяльності лідерів неорусинства, а також працювати на їхній позитивний імідж (правило доброго та злого слідчого). Упродовж 2008–2009 років радикали організували низку конгресів, конференції з гучними заявами, протестами, вимогами. Якщо плани запровадити національну валюту Підкарпатської Русі – «тис» – викликають посмішку, то інші ухвали «правительства Подкарпатской Русі» вражають своїм маніакальним ультрарадикалізмом. Так, наприклад, на засіданні 18 жовтня 2009 року було ухвалено такий пакет документів:
1. Правовые обоснования для официального начала процедуры международного признания восстановленной государственности Республики Подкарпатская Русь, в согласии с международными правилами.
2. Договор между Республикой Подкарпатская Русь и Украиной об общей границе.
3. Договор об карпаторусинско-украинском правовом, культурном, общественно-политическом и экономическом сотрудничестве.
4. Декларация о Независимости Республики Подкарпатская Русь.
Понад те, «правительство Подкарпатской Руси» вирішило, що «разъединение будет происходить в несколько этапов. 1-й этап с 1 декабря 2009 года по 14 января 2010 года. Должны быть подписаны два подкарпаторусинско-украинские договора из принятого на заседании правительства пакета. В случае отказа с украинской стороны, договора вступают в силу в одностороннем порядке». Прикметно, що діяльність радикального крила неорусинського руху докладно медіалізують російські центральні ЗМІ, зокрема в квітні 2009 року репортаж про конгрес русинів у чеському місті Пардубіце «Первый канал» подав як другу новину в підсумковому випуску…
Майбутні президентські вибори в Україні, вочевидь, активізують діяльність неорусинського руху на Закарпатті. Проте ця активізація буде скерована не так на відчутну підтримку русинами якогось кандидата, як на ретельну підготовку до наступного перепису населення, який мав би засвідчити справжній демографічний вибух серед русинів Закарпаття. Суттєве зростання чисельності русинів на Закарпатті додасть політичної ваги сучасним ляльководам неорусинів.
[1669][1670]
У фотогалереї подано документи, які свідчать про нав’язування Чехословацькій академії наук думки про те, що українці Словаччини – насправді русини
Світове русинство
Неорусинські організації на найзахідніших українських етнографічних землях та в Югославії засновані одночасно, попри різні культурно-історичні умови в кожній із країн:
• «Товариство карпатських русинів» – Україна,лютий 1990 року;
• «Русинська оброда» – Словаччина, березень 1990 року;
• «Стоваришіня лемків» – Польща, квітень 1990 року;
• «Об’єднання приятелів Підкарпатської Русі» – Чехія, жовтень 1990 року;
• «Руска Матка» – Югославія (Сербія – Хорватія), грудень 1990 року;
• «Русинська організація Угорщини», березень 1991 року
Совєтський родовід неорусинів
Політичне русинство існує близько двадцяти років. Найпоширенішою є думка, що неорусинство було інспіровано недружніми до України політичними, а може, й державними інституціями сусідніх країн наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ століття та мало на меті послабити й дезінтегрувати український народ в умовах розпаду СРСР. Утім, перші спроби реалізувати цей політичний антиукраїнський проект припадають ще на середину 50-х років ХХ сторіччя. Це період, коли українці не лише Галичини, Буковини, Закарпаття, а й Пряшівщини, Холмщини, Надсяння встигли виявити себе як сила, здатна на збройний опір совєтському тоталітаризму. Повоєнні сталінські репресії відчутно послабили українство на Галичині, а операція «Вісла» знищила його в південно-східній Польщі. І лише близько 350 тисяч українців у Східній Словаччині, які були тісно пов’язані з українцями Закарпаття, залишилися поза системними репресіями совєтського тоталітаризму, що, очевидно, дуже турбувало московських ідеологів.
Є кілька документів із архівів колишньої Чехословаччини, які однозначно засвідчують спроби керівників радянських академічних установ, зокрема Інституту етнографії
ім. М. Миклуха-Маклая АН СРСР, у нових постсталінських умовах шукати «гуманніші», проте дієві способи дезінтегрувати український етнічний простір. З цією метою представницька делегація совєтських учених на чолі з заступником директора Інституту етнографії ім. М. Миклуха-Маклая АН СРСР Леонідом Потаповим була відряджена в академічні установи Чехословаччини, де намагалася нав’язати думку, що східні регіони їхньої країни заселяють не українці, а русини. Так, у таємному витязі з протоколу наради, яка відбулася в Інституті етнографії і фольклору Чехословацької академії наук у Празі 9 вересня 1956 року, йдеться, що гості багато говорили про русинів Східної Словаччини. Вони висловили міркування, які було рекомендовано пропагувати в наукових колах чеським та словацьким ученим: «мешканці східної частини Словаччини – це особлива окрема група, яка має свою історію і свій особливий культурний розвиток, та запропонували стосовно неї використовувати назву русини, а не українці. Якщо предки русинів були б українцями, то вони були б інакшими». Професор Потапов звернув увагу на те, що поява українського народу – це пізніше явище. «Великороси й українці, – занотовано у витязі з протоколу наради, – мали також колись спільний період історії, але згодом ці народи розділилися; так витворилася і група русинів за Карпатами».
ім. М. Миклуха-Маклая АН СРСР, у нових постсталінських умовах шукати «гуманніші», проте дієві способи дезінтегрувати український етнічний простір. З цією метою представницька делегація совєтських учених на чолі з заступником директора Інституту етнографії ім. М. Миклуха-Маклая АН СРСР Леонідом Потаповим була відряджена в академічні установи Чехословаччини, де намагалася нав’язати думку, що східні регіони їхньої країни заселяють не українці, а русини. Так, у таємному витязі з протоколу наради, яка відбулася в Інституті етнографії і фольклору Чехословацької академії наук у Празі 9 вересня 1956 року, йдеться, що гості багато говорили про русинів Східної Словаччини. Вони висловили міркування, які було рекомендовано пропагувати в наукових колах чеським та словацьким ученим: «мешканці східної частини Словаччини – це особлива окрема група, яка має свою історію і свій особливий культурний розвиток, та запропонували стосовно неї використовувати назву русини, а не українці. Якщо предки русинів були б українцями, то вони були б інакшими». Професор Потапов звернув увагу на те, що поява українського народу – це пізніше явище. «Великороси й українці, – занотовано у витязі з протоколу наради, – мали також колись спільний період історії, але згодом ці народи розділилися; так витворилася і група русинів за Карпатами».
Такі твердження провідних совєтських етнографів про неукраїнське походження українців Східної Словаччини спантеличили чехословацьких учених. І. Грозієнчік, директор Чехословацько-радянського інституту Словацької академії наук, який одержав наказ довести існування русинів у Східній Словаччині, в листі до Леоніда Потапова від 7 лютого 1957 року розгублено зізнається, що це (зберігаємо мову та правопис оригіналу) «задание довольно трудное», «украинцев, живущих в восточной Словакии, мы считаем за самую западную ветвь закарпатских украинцев, с которыми они жили вместе, в тех условиях, вплоть до 1938 г. Поэтому нельзя не брать во внимание то обстоятельство, что все это до известной степени касается и украинцев Закарпатья. А в таких соотношениях вопрос приобретает весьма важное и политическое значение». Словацький учений просить совєтських колег повідомити, на підставі яких фактів у СРСР прийшли до висновку про неукраїнське походження українців Східної Словаччини: «мы просим Вас, будьте любезны, дать нам более обширные информации об этом», бо відомі йому аргументи московських науковців не є переконливими: «Вопрос, живут ли на востоке Словакии украинцы, или русины считаем очень серьезным и без основания менять их название кажется нам прямо невозможным».
Звичайно, професор Потапов та інші російські вчені, зокрема кандидат історичних наук Н. Н. Грицянская, яка також брала участь у нараді, добре знали про українську належність місцевого автохнонного населення Східної Словаччини, тому, зважаючи на сумнозвісний рівень академічної свободи в СРСР, є всі підстави припустити, що активні розмови совєтських учених за кордоном про неукраїнське походження русинів могли вестися лише за вказівкою «компетентних» органів. Очевидно, комусь вельми впливовому (особі або партійній чи державній установі) в тогочасному СРСР було небажаним, а може, й небезпечним не лише повоєнне об’єднання в одній державі більшості українських земель та багатомільйонної української людності, а й поширення ареалу розселення українських етнографічних груп на територіях суміжних соціалістичних держав, зокрема Чехословаччини.
Через невідомі причини в ті часи реалізацію плану з витворення неорусинів було припинено. Однак скидається на те, що на початку 1990-х московські стратеги вибрали з архіву неорусинський проект, який приховував величезний потенціал дезінтеграції української нації на західних теренах її поширення.