Скандал навколо вбивства Валерія Олійника, у який уплутався нардеп від БЮТ Віктор Лозінський, реанімував розмови про скасування недоторканності народних депутатів України. Мовляв, інакше нам не побороти корупції у найвищих ешелонах влади, парламентарії замість законотворчості й надалі лобіюватимуть власні шкурні інтереси, а то й відстрілюватимуть простих смертних громадян.
За цією логікою виходить: якби депутати були «доторканними», селянин Олійник жив би досі. Але поміркуйте добре: якщо механічно викинути з Конституції частину 3 статті 80, що гарантує депутатам імунітет, чи ризикне, приміром, інспектор ДАІ зупинити депутатський Merсedes, який перевищив швидкість утричі? А якщо ризикне, то які будуть інші наслідки? У найкращому (для інспектора) разі він вивчить кілька нових матюків. Так само скасування згаданої конституційної норми жодним чином на вплине на масштаби «розпилу» народними обранцями бюджету країни і варварського «освоювання» її природних багатств.
Ліквідація недоторканності де-юре зовсім не означає зникнення її де-факто. У країнах із недорозвиненою демократією будь-які права і привілеї гарантують не закони, а гроші та зв’язки. І якщо відредагувати Конституцію, гроші й зв’язки у депутатів не зникнуть: усі вони добре знають вартість дієвого імунітету від правосуддя. Смілива заява Віктора Лозінського, що він не боїться втратити недоторканність, оскільки невинний, цю тезу підтверджує.
За останні майже 20 років п’ятеро депутатів ВР були позбавлені колегами імунітету: Степан Хмара у 1990 році, Юхим Звягільський у 1994-му, Павло Лазаренко у 1999-му, Віктор Жердицький у 2000-му та Микола Агафонов у 2002-му. В усіх випадках вигнання з лав парламентаріїв не тягнуло на боротьбу за торжество законності. Це швидше виглядало як політична розправа чи переділ власності. Як виявилося згодом, звинувачення Хмарі висунули неправдиве. Зі Звягільського обвинувачення зняли після відставки Кравчука. Про Жердицького забули, тільки-но роздерибанили активи підконтрольних йому Градобанку і цементних заводів в Україні. З Лазаренком і його соратником Агафоновим теж усе зрозуміло: на їхні темні справи звернули увагу лише тоді, коли «український панамець» пішов в опозицію до Кучми.
«Наполягаю, щоб нинішній абсолютний імунітет депутатів був зведений до чітко регламентованих стандартів, притаманних більшості європейських держав», – казав у 2007-му президент Віктор Ющенко. Зараз, після вбивства Олійника, він говорить про це ще наполегливіше. Прикметно, що наступом на недоторканність Віктор Андрійович продовжує справу свого попередника Леоніда Кучми. Ще 2000 року Леонід Данилович «продавив» референдум, на якому народ у добровільно-примусовому порядку схвалив поміж інших питань скасування депутатського імунітету. Досі не надто віриться, що Кучма прагнув таким чином досягти якихось європейських стандартів (тим більше, що в багатьох країнах ЄС парламентарії таки недоторканні). Народні обранці тоді завбачливо волю народу не імплементували. Бо інакше всі опозиціонери епохи Кучми позакривали б пельки або сиділи по тюрмах, до речі, разом із Віктором Андрійовичем. Наприклад, за звинуваченням у спробі державного заколоту в 2004 році. І, найімовірніше, сьогодні Україна була б чимось середнім між Білоруссю, Молдовою і Казахстаном.
Запідозрити Віктора Ющенка у тому, що він повстав проти недоторканності заради розправи з політичними опонентами, складно. Ющенко не з тих, про кого говорять: «Бачу ціль, не бачу перешкод», абсолютна влада для нього не головна мета. Але чи усвідомлює чинний президент, яку небезпечну зброю може залишити своєму вірогідному наступникові, знищивши імунітет народних обранців? Цією палицею опозицію буде легко загнати у маргінес, знищивши таким чином те, що в нас називається демократією.
Інше питання, чи хочуть отримати такий кийок у власні руки вірогідні наступники Ющенка Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. Спокуса закріпитися у владі до кінця своїх днів (як клан Ніязова) надто велика. Щоправда, потрібно усвідомлювати: вибори можна програти, і тоді хоч з країни тікай.