Ми вільні робити вибір, коли йдеться про родину, яку створюємо самі. Вільні одружуватися чи уникати шлюбу, давати життя нащадкам або залишатися чайлдфрі. Особливо це актуально зараз, коли соціум знизив матримоніальний і репродуктивний тиск як на жінок, так і на чоловіків. Вибір де-факто відсутній лише в одному випадку: коли на наші плечі, часто вже у немолодому віці, лягає потреба дбати про батьків.
Добре, якщо представники їхнього покоління до глибокої старості залишається більш-менш здоровими, бадьорими й повносправними. Погано, якщо у старших людей зникає змога обслуговувати себе самостійно. Тоді всю турботу про них беруть на себе діти. Проте правда полягає в тому, що в більшості випадків під словом «діти» розуміємо саме дочок. При цьому не раз трапляється й так, що жінки доглядають не тільки своїх батьків, а й батьків чоловіка.
Власне життя таких жінок опиняється на паузі. Неможливо водночас «обирати себе», як радять психологи, і виносити судно з-під лежачого хворого. Чи допомагає у таких випадках держава? У цьому матеріалі спробуємо пошукати відповідь.
Історії від читачок
Ольга, 52 роки:
«Я — фрилансерка і працюю з дому. Прокидаюсь зранку і замріяно так думаю: от би зараз попрацювати… Ранкові години для мене, “жайворонка”, найбільш продуктивні. Але попрацювати “зараз” не виходить ніяк. Треба допомогти мамі з гігієною, погуляти, порозважати, нагодувати. Нагодувати — це ключове. Майже щодня я ходжу на ринок або в магазин. Носити важкі торби мені вже не під силу, а машини нема (віднедавна, щоправда, є “кравчучка”). Після закупів маю щось приготувати, перебити їжу блендером, помити посуд. Тільки завершили сніданок, а вже й обід настає. Сідаю за комп’ютер десь у другій половині дня, часто виснажена і зла. Працюю до ночі, а на ранок — усе спочатку… Але більше дбати про маму нікому, я єдина дитина».
Емма, 65 років:
«Сестра мені сказала відразу: “Як собі хочеш, а я маму глядіти не буду. Якщо тобі тяжко — віддавай її в будинок для літніх людей”. І поїхала жити за кордон… А у мене — і чоловік, і діти, і онуки. Маму, до речі, в лікарні якось спитали про онуків — чи є вони у неї. Мама відповіла так: “Та ні, нема, якби були, то ми б їх уже поїли”. Лікарі в шоці, а я пояснюю — це мама згадує дитинство, яке припало на Голодомор. Це все, що треба знати про мамин стан — глибоку деменцію… Бувало, я відпрошуюсь з роботи, а чому відпрошуюсь, і сказати незручно: у мене вся підлога у фекаліях, її треба відмити, перш ніж із дому виходити… Так тривало десять років. Десять років я доглядала маму і не знаю, як не підірвалася із таким доглядом».
Ніна, 73 роки:
«Належу до того покоління, яке говорило: “Спасибі батькам, що дали вивчитися”. І тут не малося на увазі, що батьки “по блату” прилаштували у виш. Ні, йшлося про інше — про те, що вони не злягли раніше, ніж закінчилося наше навчання. Я народилася у 1950-ті, а ті, хто прийшов у світ у 1920-ті чи 1930-ті (себто наші батьки), зазнали великого лиха. Тут тобі й голод, і війна… Вони швидко старіли, хворіли, швидко “згорали”. Якісь мої однокурсники не дотягнули до диплома, бо їм, 18- чи 20-річним, доводилося кидати навчання і дбати про батьків. Коли відійшла спочатку моя мама, а потім і тато, я була вже середнього віку. Для нас з братом це було, як би цинічно не звучало, удачею, бо ми принаймні встигли відбутися як фахівці».
…Таких історій — безліч. Ми навели деякі без поправки на війну, бо й до війни жінки, які самі перебували у вразливому стані через вік і часто через супутні хвороби, ставали опікунками для старших людей. Хоча війна, а точніше хронічний стрес, лише прискорює процеси старіння, що поглиблює проблему. А у тому, що вона існує, сумнівів немає. Розкладемо, однак, її на цифри й факти.
Порахуємо потреби та тих, хто потребує
Скільки родин в Україні опинилися в ситуації потреби доглядати старших членів сім’ї, ми не знаємо. І не дізнаємося, поки не завершиться війна, не повернуться вимушені мігранти (або бодай їх частина), поки не буде проведено перепис населення. На сьогодні, за даними заступника директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України Олександра Гладуна, на підконтрольній Україні території залишилося приблизно 29 млн осіб.
Також, за різними оцінками та даними (в тому числі період до 2026 року), в Україні проживає близько 9,5–10 мільйонів осіб віком понад 60 років. Станом на кінець 2025 — початок 2026 року в Україні налічувалось близько 3,4–3,5 млн людей з інвалідністю. Через повномасштабну війну їх кількість зросла приблизно на 600 тисяч осіб порівняно з початком 2022 року (коли було близько 2,8 млн). Понад 130 тисяч із них — це ветерани, які отримали інвалідність унаслідок бойових дій. Водночас, за даними МОЗ за 2025 рік, серед нових випадків інвалідності значна частина припадає на людей працездатного віку. Проте загальна кількість старших людей з інвалідністю також висока через накопичувальний ефект захворювань.
Словом, ми приблизно знаємо, скільки у нас людей старшого віку і скільки з інвалідністю. Але не знаємо, як одна «хмара» перекриває іншу. Крім того, невідомо, який відсоток тих, хто потребує догляду, не звертався за встановленням інвалідності. Хоча для доглядальників держава передбачає невелику допомогу.
Непрофесійний надавач послуг, який доглядає людину з інвалідністю І групи, у 2026 році може отримати близько 4323,50 грн, що становить 50 % від мінімальної заробітної плати. Якщо доглядач сам є пенсіонером, то його доплата до пенсії становить 3209 грн. Більші виплати чекають на тих, хто допомагає людям з психічним розладом. А що стосується професійного догляду, то тут компенсація більша: 70 % мінімальної зарплати у погодинному розмірі за одну годину догляду, але не більше, ніж за 360 годин на місяць.
Такі виплати є вкрай скромними. Особливо якщо врахувати, що, приміром, упаковка підгузків для дорослих на 30 штук коштує в середньому 600 грн, упаковка пелюшок (також на 30 штук) — від 500 до 800 грн, вологі серветки, а латексні рукавички, кало- та сечоприймачі тощо «потягнуть» на місяць ще гривень на 500. І це ми говоримо про одноразові предмети догляду. Тим часом тростина для інваліда може коштувати від 150 грн і до 1000 грн, надувна ванна — до 2500 грн, медичне ліжко — до 30 000 грн. У цьому переліку, як бачимо, немає ліків та продуктів харчування, платних послуг медичного персоналу тощо.
Зрозуміло, що компенсація з догляду за людиною з інвалідністю не покриватиме більшість потреб. Тому перше, що чекає на родину людини, яка потребує догляду, — зниження фінансової спроможності. Комусь із рідних доведеться взяти на себе левову частку витрат. Але це, можливо, навіть не найбільша проблема. Найбільша — це потреба відмовитися від звичного способу життя, яке тепер підпорядковане розкладу людини, що потребує догляду.
«Догляд бере у тебе багато часу, зусиль, навіть фізичних, він не наснажує. На початках ти губишся, можеш впадати у відчай, доводиться скорочувати роботу і жити іншим життям. Утома буває такого масштабу, що ловиш себе в моменті перепочинку на своїй же відсутності в реальності: порожні очі вдивляються в простір, краще їх заплющити й уявити, що спиш. Кожен день це набір повторюваних дій, бувають гірші дні й трохи кращі. І обов’язково в цьому всьому — не загубити себе і своє життя. А це складно, бо ти злишся на це життя, відчуваєш себе жертвою, і це хибний шлях, чесно», — написала на фейсбуці Лариса Денисенко, правозахисниця і письменниця, донька старших батьків.
Що пропонує соціум?
Денисенко додає: One Health (ініціатива, яка поєднує зусилля кількох дисциплін, що працюють на місцевому, національному та глобальному рівнях для досягнення оптимального здоров’я людей, — Тиждень) запустила цікавий проєкт «Всетурбота». Це путівник для людей, які доглядають старших, маломобільних, людей з інвалідністю тощо. Сайт проєкту і справді виглядає як путівник, який намагається охопити якомога більше нюансів.
Турбуючись про інших, він навчає піклуватися і про себе також. Інструктує, як налагодити діалог з підопічним. Дає рекомендації з організації догляду. Закладає базові медичні навички. І хай онлайн-продукт не замінить повноцінного догляду в реальному житті, це перший корисний крок. Без сумніву, опікунам людей, що потребують догляду, важливо відчувати підтримку з боку тих, хто опинився в аналогічних умовах.
Альтернативою домашньому догляду за близькими людьми є перекладання цього обов’язку на державні чи приватні заклади для літніх людей. Таких в Україні близько 300. З них 96 мають комунальну форму власності, решта — державні геріатричні пансіонати та приватні установи. Зазначається, що їх кількість постійно змінюється, в тому числі й через бойові дії. Проживає в таких закладах обмежене число осіб — лише плюс-мінус 22 тисячі, але це за неофіційною статистикою.
В українців, вочевидь, превалює неоднозначне ставлення до перспективи відправити рідну людину до «казенної» установи. Народна мораль диктує зобов’язання «доглянути до кінця» стареньку маму, батька, свекруху чи свекра. Також побутує уявлення про державні пансіонати як про установи зі вкрай низьким рівнем комфорту. Туди, мовляв, їдуть не жити, а доживати. Водночас на вільні місця у таких пансіонатах існує великий попит, що створює черги. Це стимулює розвиток приватних закладів, перебування в яких, однак, може бути не всім по кишені.
Якщо пройтися оголошеннями в інтернеті, можна знайти чимало сайтів, які рекламують той чи інший приватний заклад для старших людей. Відгукуючись на актуальні потреби останньої воєнної зими, деякі з цих установ запевняють, що у них завжди тепло, бо є власний генератор. Інші пропонують дуже різний набір послуг та зручностей, де поряд із традиційним медичним наглядом може бути згаданий навіть… контактний зоопарк. Ціни стартують від 10 000 грн на місяць і вище — залежно від класу закладу.
І все-таки упередженість щодо таких закладів є значною. За кордоном до подібного питання — у його моральному аспекті — підходять простіше. Багато хто не бачить великої проблеми в тому, аби навідувати старих батьків у будинках для літніх людей лише на вихідних або навіть рідше. А дехто з числа самотніх старших людей добровільно переселяється у пансіонати, продаючи нерухомість. Такі люди ухвалюють подібне рішення до настання фізичної чи ментальної слабкості, і, як правило, не вбачають у цій самотурботі ознак життєвої катастрофи.
Але це за кордоном. В Україні літні люди залишаються у сліпій зоні для держави. Державна політика, а також медична індустрія перейняті демографічними проблемами й тим невтішним фактом, що народжується у нас значно менше громадян, ніж помирає. За даними Міністерства юстиції, у 2025 році в Україні народилося 168,8 тисячі громадян, тоді як померло 485,3 тисячі, що свідчить про глибоку демографічну кризу. Кількість померлих перевищила кількість народжених майже у 2,9 раза. Прогнозовано, з початку повномасштабного вторгнення народжуваність продовжує сповільнюватися: у 2022 році вона скоротилася на 25 %, у 2024-му — на 26 %.
А тому всі урядові ініціативи обертаються довкола стимулювання народжуваності. Тут і збільшення фінансової допомоги для сімей з дітьми, і покращення медичної системи, зокрема пренатального догляду, і кампанії, які рекламують щасливе батьківство. Приватна сфера також не відстає: активно розвивається репродуктологія, наукові досягнення та нові соціальні реалії пропонують будь-яку протидію проблемам із зачаттям дитини — від екстракорпорального запліднення до сурогатного материнства.
І тут державу можна зрозуміти: вона дбає про майбутнє. Але й «минуле» у вигляді старших людей, які потребують догляду, також не варто виключати з порядку денного. Однак геріатрія не встигає за репродуктологією, ба навіть не намагається її наздогнати. В цій області немає нічого революційного, бодай якихось свіжих ідей щодо профілактики старіння — тут Україна відчайдушно пасе задніх: їй просто не до цієї проблеми, особливо під час війни.
А тим часом директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова зазначає, що саме через війну ринок праці в Україні змінився, і тепер працедавцям уже не до ейджизму. Це раніше вони могли перебирати кандидатами, виставляючи вимоги щодо віку. Нині ж, коли чимало працездатного населення виїхало за кордон, ринок праці змінився — доводиться не гребувати й пенсіонерами, адже брак кадрів дається взнаки. А тому займатися профілактикою старіння дуже важливо для нації, чий кількісний склад уже скоротився і скорочуватиметься в майбутньому.
Для підтримання соціального здоров’я старших людей важливо залучати в товариства, що відповідали б їхнім інтересам та можливостям. І це не про традиційні теревені на лаві біля під’їзду. Старшим людям важливо гуртуватися та налагоджувати спілкування, і маломобільних громадян це стосується також. Таке спілкування в колі ровесників розвантажило б молодших членів родин, які зараз мусять організовувати дозвілля для своїх батьків. Місцева влада могла б взятися за розв’язання цієї проблеми, але, як бачимо, не має для цього ані ресурсів, ані — що важливіше — бажання.
Тож, як каже Лібанова в одному з інтерв’ю, «ми досі пропонуємо нашим старим або роботу, або лікарню, або цвинтар». Але не всі можуть ходити на роботу, не всім треба в лікарню і не всі поспішають на цвинтар. Та соціум залишає старшим людям невеликий вибір. Покращувати умови їхнього життя беруться близькі, доводячи зайвий раз, що порятунок потопельників — справа їхніх-таки рук. Свого часу нинішні піклувальники прийдуть до власної старості такими ж змореними й вимученими людьми. І так триватиме, допоки це зачароване коло не розірве чіткий суспільний запит на зміни.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.
