Аж ось пішов наш герой високо-високо вгору (цей сюжет розказують навіть особи з почту всіх п’ятьох президентів), а далі самі знаєте… То один скандал, то другий, рейтинг падає, а винен хто? Ну звісно ж, наші люди. Бо, по-перше, не цінують і не шанують наполегливої праці одинаків-реформаторів. А чому одинаків? Тому що є «по-друге»: а з ким робити реформи? От де добрати команду, на яку можна покластись і бути певним, що не вкрадуть і не обдурять? Та ще й на всіх рівнях: від сільрад і до АП… Немає таких? Тож і не судіть суворо нашого умовного Івана Петровича: він таки хоч щось зробив, а ви?..
Казка ця актуальна й для нашого молодого громадянського суспільства. Хіба що головна дійова особа менш персоніфікована. Де взяти активістів, щоб діяти в національному масштабі? О’кей, є міста-мільйонники, є обласні центри, є де-не-де активісти й у районах, але вони там більше в ролі місцевих божевільних, аніж як реальна рушійна сила змін. За якою ознакою варто шукати готових до дії? Блогери — це не панацея, інтелектуали швидко пересваряться, показні патріоти й поготів… Логічно було б, якби провайдерами змін стали ветерани АТО. Ці вже довели, що є небайдужими, їм легко знаходити спільну мову одне з одним, вони мають чималий авторитет серед громади і, що чи не найістотніше, їх уважно слухатимуть чиновники. Одна річ, коли в кабінет заходить двоє-троє хіпстерів зі смартфонами чи невдоволених, але традиційно розгублених у таких інтер’єрах селян, інша — коли з десяток загартованих фронтом бійців, ігнорувати яких, дурити чи, не дай Боже, підвищувати на них голос просто небезпечно. Інстинкт самозбереження в посадовців зазвичай розвинений неабияк, отже, ходаків слухатимуть. І, швидше за все, почують.
Я далекий від думки, що камуфляж чи навіть наявність ордена-медалі є гарантією порядності. Охочих поспекулювати на своєму бойовому минулому не бракує. Так само зрозуміло, що частина фронтовиків не зможе долучитися до громадської роботи: матиме важливіші справи, хтось, як кажуть у народі, впаде на стакан, хтось криміналізується. Усе це підтверджено соціологією війн у різних країнах. Утім, як показав досвід «афганців», ветеранські організації стійкі, численні й життєздатні, головне — вберегти верхівку цих структур від фліртів із великою політикою та входження на чільні місця партійних списків. Тоді буде ефект.
Можна заперечити: для чого в тилу ця гра м’язами, вихваляння маскулінною брутальністю, коли країна потребує технократів та інтелектуалів? Так, потребує. Але не забуваймо, що через фронт пройшли тисячі й тисячі людей з абсолютно різних соціальних прошарків, і несправедливо вважати, ніби воїн АТО — це обов’язково суворий десантник, котрий не зв’яже двох слів без матюка. Такі якраз мали б залишатись у війську. Належність до бойового братства — це радше формальна ознака, за якою можна було б інтегрувати людей у громадське життя. Ветеранські спільноти — найкоротший шлях для створення розгалуженого громадянського суспільства.
Читайте також: Вирватись із порочного кола
Звісно, не повинно бути сегрегації, мовляв, громадянська активність повинна стати виключно справою вчорашніх бійців, а решта суспільства має розслабитися, нехай хлопці за нас іще й тут повоюють. Йдеться радше про підсилення вже наявних, але розрізнених структур, створення по-справжньому загальнонаціональних і розгалужених рухів та організацій. Самих закликів у соцмережах, як ми вже переконалися, замало. Бути почутим через ветеранів на місцях куди більше шансів, аніж через Facebook, значущість якого часто просто переоцінюють.
Ефект буде. Зараз місцева стара й нова еліта, особливо у віддалених регіонах, мало кого боїться: ну приїде перевірка з Києва — «порєшаєм», навідається в гості Автомайдан чи ще якийсь десант активістів — пообіцяємо вжити заходів, все одно не наїздяться. А коли вона відчує постійну пильну увагу громади, речниками якої виступатимуть місцеві ветерани, відмахуватися стане важче, отже, доведеться працювати. Нехай із примусу. Нехай через скандали й відставки соратників. Але інакше в наших чиновників досі не виходило.