Немає гучних колективних заяв (якщо не звертати уваги на те, що «прошепотів» Рінат Ахметов), рішучих демаршів, не спостерігається втеча політичних «щурів», хоча корабель якщо й не потопає, то явно і небезпечно нахилився на один борт. За винятком кількох осіб, ніхто не покинув ані лав ПР, ані її парламентської фракції. Партія регіонів залишається монолітом, хіба що з деякими подряпинами. Опозиційні аналітики вже просто знемагають: коли ж, коли вона розвалиться, коли станеться бунт на кораблі, коли розпочнеться внутрішньопартійний заколот? А його все немає і немає… Політологи слушно, коли заявляють, що авторитарний режим неможливо змінити, якщо не відбувається розкол керівних еліт. У цьому сенсі перспективи української демократії поки що не найкращі.
Однак виникає питання: а може, то поведінка і мислення аналітиків є нелогічними, натомість у ПР із цим усе гаразд? Опозиційна аналітика щодо останньої постійно провалюється, як на мене, тому що теоретики розглядають її як таку собі звичайну політичну партію. А насправді вона нею не є, як не була партією ВКП(б) – КПРС, як не були партіями НСДАП, структура Беніто Муссоліні, «Іспанська фаланга» генерала Прімо де Рівери, як не є сьогодні партією «Единая Россия» Владіміра Путіна. Є поважні причини вважати ПР позапартійною і навіть узагалі позаполітичною структурою, що спирається (цілком не випадково!) на ті регіони України, де ще панують донаціональні форми самосвідомості. Політологів уводить в оману те, що ПР лише маскується (і, слід зазначити, досить вдало) під політичну партію. Це «партія нового типу», а фактично зовсім не партія. За такого погляду на неї все стає на свої місця і в діяльності об’єкта починає простежуватися логіка, подеколи залізна. Розуміння стає ще глибшим, якщо взяти до уваги місце історичних «пологів» згаданої структури – суперіндустріалізований (з усіма соціально-побутовими наслідками цього), украй радянізований і криміналізований Донбас 90-х років минулого століття, де історія творила нову еліту в специфічних молодіжних угрупованнях на тлі соціально-гуманітарного лиха, що за масштабами наближалося до катастрофи. Тоді з’ясувалося, що всі ті велетні соціалістичної промисловості (для багатьох населених пунктів вони були містоутворюючими, ) насправді нікому не потрібні, а є лише болісним тягарем для держави. Сотні тисяч людей опинилися сам на сам із ворожим соціальним світом, де порятунок потопаючих був справою рук самих потопаючих.
Такі особливі обставини формують особливий характер організацій, що виникають. Колись в аналогічних умовах селяни Сицилії для самозахисту під окупацією середньовічної Іспанії створили мафію на сімейно-клановій основі зі звичаєм омерти – абсолютної відданості своїм (родині, клану) і закритості для чужих у формі неспівпраці, бойкоту, ізоляції чужинської влади. «Свій до свого по своє» – так це називатиметься на Галичині під польською окупацією. Проте якщо в галичан такий комплекс сформувався на національно-патріотичній основі, то на Донбасі він набув потужної кримінальної складової. Достатньо лише згадати «кредитну історію» багатьох чільних діячів цього співтовариства… А звичаї Донбасу 1990-х років були вельми суворими. Тому й дотепер у ПР панують інші, відмінні від тих, що в звичайних партіях, форми внутрішньої консолідації, відповідальності та стимулювання. Без урахування цих особливостей усі високонаукові розвідки про політичну поведінку регіоналів будуть неминуче поверховими і нічого не пояснюватимуть громадськості. До речі, наші політологи чомусь не звернули уваги, що й у 2005 році, після нищівної поразки на президентських виборах Віктора Януковича, після шоку Помаранчевої революції, Партія регіонів, незважаючи на природну деморалізацію, практично не мала «дезертирів», не розпалася, відразу ж якимось чином у зародку заблокувавши процес «тушканізації». Отже, її механізми (безвідносно до права і моралі) внутрішньої консолідації є дуже дієвими.
На перший погляд, поведінка верхівки ПР, її, сказати б, «патриціїв» чи «хрещених батьків» (кому як більше подобається) справді видається дивною, якщо не парадоксальною. Треба щось робити, бо громадянське протистояння з перспективою партизанської війни чи того, що в Латинській Америці назвали міською герильєю, нікому не гарантуватиме збереження нерухомого майна, підприємств та й особистої безпеки. Здавалося б, люди, які розпоряджаються мільярдними активами, що вимагає принаймні рівня інтелекту, не нижчого від середнього, мали б усе це розуміти. А вони демонструють стан прострації. Усе кудись котиться, а з їхнього боку жодних спроб зупинити процес. Збожеволіли? Чи все пояснюється іншими обставинами? Схоже на те, що вони таки все розуміють. Просто не можуть поки що вибудувати ієрархію пріоритетів, точніше загроз, які умовно поділяються в їхній уяві на безпосередні, віддалені та абстрактні. Сам поділ також зумовлений їхньою ментальністю і світоглядом. Оскільки ця публіка здебільшого денаціоналізована, національно байдужа (хоча є й відверті українофоби) та геть позбавлена українського сентименту, згаданий чинник у їхніх розрахунках відсутній і на поведінку не впливає, на відміну від могутнього егоїстичного рефлексу, що часто править у них за розум. Крах, що насувається на країну, їх зачіпає, бо несе в собі цілком можливі неприємності для них особисто. Але то загроза певною мірою віддалена, оскільки є набагато актуальніші ніші. Це можна пояснити на прикладі мотивації червоноармійців часів так званої Великої Вітчизняної війни. Коли солдатові треба було йти в атаку, для нього то була реальна загроза загинути від черги німецького кулемета MG із його божевільною швидкострільністю. Однак то була віддалена і проблематична загроза порівняно з гарантованим пострілом у потилицю з гвинтівки чи автомата бійця загороджувального загону НКВД. Ця смерть була однозначною і неминучою. Від німецької кулі був шанс ухилитися, врятуватися. Тому був сенс (доволі раціональний) іти в атаку, що й вимагалося.
Для нинішніх регіональних олігархів і партійних «патриціїв» громадянська війна, розпад України тощо – це щось надто теоретичне, а є речі жорстко практичні. Ось, припустімо, вийде сьогодні депутат зі складу ПР (тим більше свій, донецький). І що тоді? Чи не означатиме це, що завтра його оголений труп зі слідами катувань знайдуть у лісі десь під Києвом, а в офіційних ЗМІ скажуть, що людина померла від переохолодження? Якщо таке стається з учасниками Майдану (до речі, як стверджують незалежні експерти, ексцеси чомусь трапляються у квадраті неподалік навчальної бази МВС), то чому такого не може бути зі «зрадниками»? І це набагато страшніше для олігархів, ніж громадянська війна, і це загроза не гіпотетична і не завтрашня, це те, що тяжіє над кожним сьогодні. А є ще позбавлення майна, бізнесу, привілеїв тощо. Та й із нинішньою «правовою» системою питання про ув’язнення для «штрейкбрехера» може бути вирішено без проблем. Політологи часто перебільшують інтелектуальну потугу регіональної «аристократії», у якої нерідко на першому місці не логіка, а інстинкти, легендарна «чуйка». У цій системі координат особиста безпека є значно сильнішою емоцією, ніж безпека України. Тому банальні страх і боягузтво не треба скидати з рахунку. Якщо навіть у відносно «вегетаріанські» часи Леоніда Кучми «орли Кравченка» (тодішнього шефа МВС) були готові виконати будь-який наказ, то що вже казати про сьогодення. А «орлам Кравченка», на відміну від нинішніх беркутівських керівників МВС, ще було що втрачати…
Тож нашій опозиції не варто будувати свої розрахунки на розпаді Партії регіонів, масовій втечі чи зраді в її лавах, бо ПР має зовсім іншу структуру. В її основі – вождь із неофіційними (а отже, ніким не контрольованими) далекосяжними повноваженнями диктаторського штибу, якому підпорядковуються державні і, можна передбачати, партійно-організаційні репресивні структури. Уся ця організація становить тричленну систему: ватажок – довірені виконавці – партійна біомаса плюс коло особливо наближених людей, яких називають «Сім’єю». Допоки не буде усунутий системотворчий чинник цього феномену – ватажок (мається на увазі втрата ним влади над кланом, втрата впливу, авторитету, здатності навіювати страх), машина псевдопартії працюватиме хоч і не бездоганно, але цілком прийнятно для «Сім’ї». Проте є ще одна дуже важлива особливість. Сьогодні сила лідера Партії регіонів і слабкість України полягає в тому, що за нашим президентом стоїть президент РФ, який ухвалює рішення щодо долі України. Отже, наша країна (і про це свідчать постійні подорожі Януковича до РФ) перебуває під зовнішнім управлінням, а її керівники є виконавцями планів, що пишуться за межами Батьківщини. Зокрема, як стверджують деякі спостерігачі, Москва весь час вимагає від Януковича застосування щодо протестувальників силового сценарію. Якщо таке станеться, теза про зовнішнє управління (а це означає втрату суверенітету і перетворення на кремлівський протекторат) здобуде беззаперечне й остаточне підтвердження.
У такому контексті великі сумніви викликає заява нардепа від «Батьківщини» Андрія Шевченка про наявність групи депутатів під орудою Сергія Тігіпка, які нібито готові покинути фракцію ПР. Знаючи пана Тігіпка, дуже важко повірити в таку відчайдушну революційність. Можливо, його «сміливість» дещо стимулюється тим, що він не є представником донецького ядра Партії регіонів і на нього не поширюються особливі зобов’язання та специфічна лояльність.
Справді, в ПР є певне коло «перевербованих» людей, які після перемоги біло-синіх на президентських перегонах 2010 року стали чимось на зразок «бойового трофея» Партії регіонів, не будучи для неї політично і (над усе!) територіально своїми. Тому й ставлення до них не таке вимогливе і безкомпромісне, як до своїх. А, як відомо, чужий зрадити не може, зрадити може тільки свій. Навіть якщо Андрій Шевченко має рацію, лишається незрозумілим, чи довго ще Тігіпко та його соратники перебуватимуть у політичній засідці, якого моменту і скільки ще вони очікуватимуть… Однак у будь-якому разі притаманні нашій опозиції екзальтовано-переможні вигуки явно випереджають реальні події. Тут варто згадати душевний виступ на Майдані регіонала Віталія Грушевського, який опозиція проголосила його розривом із цією структурою, проте, як завжди, поквапилася. Потім сам нардеп виправдовувався з телеекрана, пояснюючи, що опозиція його неправильно зрозуміла і приписала йому те, чого він не хотів. А хотів він лише поспілкуватися з народом на Майдані.
Можливо, таким способом Андрій Шевченко намагається якось підштовхнути периферійний прошарок фракції ПР у парламенті до політичної втечі в інтересах самозбереження. Подивимось, але поки що шальки терезів не схилилися на той чи той бік протистояння, а це означає, що ненадійні елементи ПР і далі вичікуватимуть слушного моменту, щоб, як кажуть наші північно-східні сусіди, «дєлать ногі», тобто тікати. Крім того, найближчим часом ми побачимо, яке завдання дістав у Сочі пан «гарант». У нинішніх умовах це суттєвіше, ніж перманентний і на сьогодні безплідний «броунівський рух» у ВР…