Нелюбі друзі президента

На цьому фото вони ще разом, і їх ще багато. Сьогодні поруч із Віктором Ющенком майже не лишилося представників його старої гвардії. Тиждень поцікавився, як склалися долі деяких тодішніх соратників Ющенка.  

 

 

У липні 2006-го шляхи лідера СПУ Олександра Мороза і його правої руки розійшлися: Вінський звільнився з посади першого секретаря політради СПУ на знак протесту проти створення Морозом так званої антикризової коаліції з Партією регіонів та комуністами. До ВР VI скли­­кання Вінський обирався вже за списком БЮТ. 18 грудня 2007-го обійняв посаду міністра транспорту і зв’язку в другому уряді Тимошенко. 23 червня 2009-го парламент звільнив Вінського. «Треба визнати, що система, створена Леонідом Кучмою, функціонує і далі, – стверджує зараз Вінський. – На жаль, вона сьогодні влаштовує і Юлію Тимошенко, і Віктора Януковича».  

 

 

Давній соратник Ющенка став наступником Олександра Зінченка на посаді керівника президентського Секретаріату. Коли йому на зміну прийшов Віктор Балога, Ющенко призначив Рибачука своїм штатним радником, потім – позаштатним, а в березні 2008-го взагалі відмовився від його послуг. «Між Віктором Ющенком, якого я знав майже 15 років і якого зараз називають «раннім Ющенком», і нинішнім президентом – велика різниця», – каже тепер Рибачук.

 

 

У липні 2006-го Мороза вдруге обрано спікером ВР. Це сталося після того, як СПУ зненацька для політичних союзників відмовилася блокуватися з «Нашою Україною» та БЮТ, а створила парламентську більшість із Партією регіонів і Компартією. Однак на дострокових парламентських виборах 2007-го СПУ не подолала тривідсоткового бар’є­­ра. Нині Мороз балотується – вчетверте – у президенти і зрадниками вважає інших: «Проблема суверенітету України – це проблема тих, хто п’ять років тому стояв на Майдані, виголошував гасла про європейський шлях розвитку і демократії, а потім зрадив ідеї Майдану». 

 

 

Після перемоги Ющенка на ви­борах-2004 став радником президента, а на дострокових парламентських виборах 2007-го – 15-м номером у списку блоку «Наша Україна – Народна самооборона». Але за рік Вакарчук вирішив скласти депутатські повноваження. За його словами, «політичне життя країни звузилося до безжалісної боротьби за владу, жертвами якої стають національні інтереси, а в таких умовах єдиний шлях бути собою – це піти».

 

 

У лютому 2005-го Тарасюк удруге став міністром закордонних справ (в уряді Тимошенко). У вересні того самого року був призначений на ту саму посаду в Кабміні Єханурова, а в серпні 2006-го очолив МЗС в уряді Януковича. Однак у грудні після запеклих сутичок між Ющенком і Януковичем із приводу персони голови МЗС Тарасюк втратив посаду. Народний рух України на чолі з Тарасюком поступово дрейфував від Ющенка у бік Тимошенко, а в січні 2009-го на позачерговому з’їзді НРУ Тарасюк домігся виходу прихильників президента з партії.

 

 

У березні 2005-го лідера КУН було призначено головою правління НАК «Нафтогаз України». Звільнений 2006-го у зв’язку з обранням до ВР. За­пам’ятався погіршенням фінансового рейтингу компанії, провалом газових переговорів із Туркменією, а також придбанням не власним коштом престижного «Мерседеса» вартістю 1 млн 85 тис. 750 грн.

 

 

Із січня по вересень 2005-го колишній есдек обіймав посаду держсекретаря. 3 вересня 2005-го подав заяву про відставку, 5 вересня на прес-конференції звинуватив представників оточення Ющенка («любих друзів») у корупції. На парламентських вибо­рах-2006 Зінченко безуспішно намагався провести до ВР свою Партію патріотичних сил. У жовтні того самого року він знову з’явився на Банковій – у ролі радника президента. На оголошених навесні 2008-го дострокових виборах до Київради Зінченко увійшов до першої п’ятірки списку БЮТ. 11 лютого 2009-го Кабмін призначив його директором Національного космічного агентства України.

 

 

У першому помаранчевому уряді Кінах був першим віце-пре­м’є­ром, а після відставки Кабміну Тимошенко, у вересні 2005-го, Ющенко призначив його секретарем Радбезу. Після виборів 2006-го Кінах віддав перевагу депутатському мандату (про­йшов до ВР як №2 у списку бло­­ку «Наша Україна»), а невдовзі знову змінив політичну орієнтацію. 21 березня 2007-го парламентська більшість за поданням прем’єра Януковича зат­­вердила Кінаха на посаді голови Мінекономіки. Того самого дня колеги-«нашоукраїнці» виключили його зі своєї фракції. Після розпуску ВР V скликання Кінах пішов на дострокові парламентські вибори за списком ПР (під №53).

 

 

З лютого по вересень 2005-го очолював РНБО. Втратив посаду внаслідок ініційованого Зінченком корупційного скандалу. На думку деяких спостерігачів, у тому, що за підсумками парламентських виборів-2006 не склалася «жовтогаряча» коаліція, по­­-
части винний Порошенко: він нібито до останнього наполягав на своїй кандидатурі у крісло спікера ВР, тому Мороз, який також мріяв про цю посаду, зважився на союз із ПР і КПУ. У жовтні 2009-го Порошенка призначено міністром закордонних справ України.

 

Після перемоги Помаранчевої революції керівника особистої охорони Ющенка призначено міністром транспорту і зв’язку в уряді Тимошенко. У Кабміні Єханурова для Червоненка місця не знайшлося. З 8 грудня 2005-го – голова Запорізької ОДА, 24 груд­­ня 2007-го Ющенко звільнив його «у зв’язку з переходом на іншу роботу». Упродовж майже року очолював Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фіналу Євро-2012, яке було ліквідовано 19 листопада 2008-го. У листопаді 2008-го Червоненка призначено заступником голови Київської міськ­держадміністрації. 

 

У лютому 2005-го очолила перший помаранчевий уряд. Через сім місяців втратила посаду внаслідок напружених стосунків з оточенням президента. У березні 2006-го БЮТ на виборах до ВР отримав 129 депутатських мандатів (друге місце після ПР), Тимошенко розраховувала на повернення в крісло прем’єра. Однак переговори БЮТ із «Нашою Україною» і СПУ зайшли в глухий кут. Навесні 2007-го вона активно підтримала ініціативу Ющенка з розпуску парламенту. 30 вересня 2007-го на дострокових виборах БЮТ узяв 156 мандатів. Тимошенко знову очолила уряд. Упродовж останніх двох років точиться перманентна війна Ющенка з Тимошенко аж до звинувачень останньої у державній зраді. 

 

 

У березні 2005-го очолив фракцію «Наша Україна». У вересні 2005-го опинився серед фігурантів корупційного скандалу, зажадав у суді від Зінченка спростування поширеної інформації та виграв процес. На виборах 2006-го пройшов у парламент під №21 списку блоку «Наша Україна». У січні 2009-го очолив фракцію НУ–НС (після відставки В’ячеслава Кириленка). Виступав проти ініціатив Ющенка щодо других дострокових виборів парламенту. Заявляв, що не бачить перспектив другого президентського терміну Ющенка. «Я ніколи не був другом президента, – каже Мартиненко. – У нас були нормальні, рівні стосунки, коли ми працювали в одній команді на президентських виборах… А потім якось так вийшло, що Віктор Андрійович почав вести не зрозумілу мені політику, а я і далі йду тією самою дорогою, якою йшов і до 2004 року».

 

13. Давид Жванія   

 

З лютого по вересень 2005-го обіймав посаду міністра з питань надзвичайних ситуацій в уряді Тимошенко. Після відставки двічі ставав нардепом: у 2006-му – за списком блоку «Наша Україна», у 2007-му – від НУ–НС. У листопаді 2006-го покинув ряди НСНУ. У травні 2008 року несподівано для багатьох Секретаріат президента і Генпрокуратура ініціювали роз­слідування обставин отримання Жванією на початку 1990-х українського громадянства. Сам Жванія назвав розгляд політичною розправою і, своєю чергою, поставив під сумнів факт отруєння Ющенка, а також назвав його зрадником ідеалів Майдану.