Рекомендація Мілоша Земана, як і багато інших його порад, – це радше провокація. Українцям має бути складно дослухатися до президента держави, яка не змогла вберегтися ані від окупації нацистської Німеччини в 1938–1939 роках, ані від вторгнення Радянського Союзу в 1968-му, маючи при цьому удвічі більше населення, ніж п’ятимільйонна Фінляндія.
Думки чеського суспільства стосовно російської агресії й оцінки ситуації в Україні розходяться, що засвідчили нещодавні протести в Празі, спричинені поведінкою чеського президента. Частина населення ще не встигла цілком позбутися радянського розуміння «інтернаціональної допомоги» й не звиклася з тим, що Радянського Союзу давно немає, а Україна вже 24 роки є суверенною державою. Заодно проявилася й дуже погана загальна обізнаність чехів із особливостями, менталітетом і проблемами українського народу. У Чехії живе й працює близько 200 тис. українців – це найчисленніша національна меншина. І вони викликають страх, зокрема серед місцевих представників робітничих професій, втратити роботу, адже згоджуються працювати за нижчі зарплати. Загалом наші народи дуже близькі, проте це не означає, що нам не треба пізнавати одне одного через засоби масової інформації та з допомогою експертів від обох країн.
Минув уже рік від початку демонстрацій на площах українських міст на підтримку Угоди про асоціацію з ЄС.
Прихильники проєвропейського вектора перемогли: договір підписано й ратифіковано, відбулися президентські й парламентські вибори, а українці продемонстрували здатність не лише демократично правити, а й боронити свою Батьківщину від агресії сусідньої великої держави та сепаратистів. Не поради потрібні Україні, а ефективна допомога її економіці й армії. У чому вона має полягати? У взаємовигідній співпраці підприємців, інвесторів, торгівців, науковців і політиків із країн ЄС та України. Необхідно створити комплексну програму підтримки й використання українських реформ у європейському контексті. Адже всім зрозуміло, що економічно успішна й соціально стабільна Україна – це передумова процвітання та розвитку всієї Європи, а ще наочний приклад і мотивація для інших країн колишнього СРСР.
Цими днями Верховна Рада готується до обговорення кількох важливих документів, що фактично покладуть край нейтралітету, який не виправдав себе. Бачачи шантаж і залякування з боку Москви, українські депутати створюватимуть закони, мета яких – членство в НАТО й долучення України до системи європейської колективної безпеки. І, ясна річ, вимушений її вихід з усіх організацій, які стоять на заваді інтеграції з Європейським Союзом. Також дедалі реалістичнішим стає план побудови сигналізаційної та інженерно-саперної стіни завдовжки 2 тис. км для створення герметичного кордону з Росією.
Досить цікаві спостереження щодо цього в російського політолога Дмітрія Орєшкіна: «Путін повірив, що Захід слабкий, боязкий та скупий і що заради нафти й газу він проковтне анексію Криму та війну на Донбасі, як колись проковтнув воєнні дії Росії в Абхазії та Південній Осетії.
Путін повірив звітам про настрої жителів Півдня України на користь приєднання до Росії. То непрофесіоналізм, а можливо, і зла воля тих, хто його підштовхнув до цього рішення. Так, Схід України не любить Захід, ймовірно, не любить і Київ, проте аж ніяк не збирається приєднуватися до РФ. Наскільки я розумію, він хотів більше прав, більше самостійності, але не відокремлення від України.
Путін також був упевнений, що його люди в СБУ, Збройних силах повністю контролюють ситуацію й не дадуть змоги українській армії чинити серйозний спротив. Це спрацювало в Криму, тому що там усе сталося дуже швидко. Він аж ніяк не очікував, що Україна за кілька місяців створить боєздатну армію, хоч і в муках, із кров’ю, з помилками, зі зрадами. І якщо Росія спробує просунутися зі Сходу України вперед, величезні втрати її військ будуть неминучими».
Навряд чи Москва може дозволити собі так ризикувати. Конфлікт досить легко міг би переміститися на територію Росії, у якої своїх сепаратистів більш ніж достатньо.