Стрий – старовинне містечко у Галичині, де на привокзальній алеї стоїть брила, зведена на 600-річчя його заснування (встановлена 1985 року). Маленькі вулички, хоч і без бруківки, а біля міста – гірська річка Стрий. Тут, до речі, народився батько Степана Бандери, про що вам розкажуть у затишному музеї-садибі. А ще – це одна з точок на мапі нашої державі, яка стала тимчасовим прихистком для переселенців з усієї країни.
Переселенців тут було багато лише навесні. Нетутешніх видає все – одяг, хода, звички і, звісно ж, мова. Я розмовляю українською, проте місцеві одразу розуміють, що я прибулець – дається взнаки незнання деяких діалектних слів, інша інтонація, темп. Найпомітніша місцева відмінність, яку можна розчути, – наголоси на передостанньому складі в дієсловах (бе́ру, не́су). На початку березні стрияни дуже підозріливо ставилися до тих, хто говорить інакше і, не дай Боже, російською («мовою окупанта») і не гаяли нагоди «повідомити куди треба». Але згодом градус сторожкості зменшився, і місто звикло до навали чужинців, яких тут прийнято позаочі неприязно кликати «москалями».
Читайте також: Як війна вплинула на нашу ідентичність, пам’ять та цінності
Крім розгублених поглядів, переселенців видає бажання встигнути у всі точки видачі гуманітарки та грошової допомоги (які постійно змінюють розташування і розклад). Спостереження у таких чергах дає, напевно, безцінну можливість провести будь-яке соціологічне дослідження. Матеріал безмежний: від тем для бесід до особливостей поведінки. За неординарних і тяжких обставин у багатьох починають проявлятися не найкращі риси характеру внаслідок пережитих стресу і паніки, і такі люди жадібно накидаються на все, що видають, і беруть більше, ніж їм треба. Особливо це стосується одягу і засобів гігієни, які люди нагрібають, здається, на покоління вперед. Хоча хаотичні збурення біля центрів допомоги внутрішньо переміщеним особам були лише на початку, коли люди мали змогу приходити кілька разів на тиждень і брати допомогу на декількох осіб. Пізніше це вже контролювалося ретельніше і продуктові набори видавали через певні проміжки часу, хоча щодо підгузків і ковдр (останні, як і взуття, найцінніші) такі обмеження довше не вводилися. Спочатку, між іншим, особливо спантеличують (і дратують) переселенці на дорогущих машинах, які приїжджають забрати пакунок перловки чи бляшанку консервів, але згодом призвичаюєш себе до думки, що, імовірно, автівка – це чи не єдина цінність, яка лишилась у таких людей.
Стрий після 24 лютого, як і багато інших населених пунктів, перетворився на місто контрастів. І відмінності зі своєю малою батьківщиною зауважуєш якось мимоволі. Мимохіть складається враження, що серед місцевих мешканців дуже багато собачників, бо і самих чотирилапих і їхніх, скажемо толерантно, слідів багато по всьому місту. Усе пізнається в порівнянні, тому в центрі, не кажучи вже про околиці, відчуваєш брак урн, а тому з папірцем чи обгорткою можна пройти доволі значну відстань, якщо не хочеш збільшувати кількість розвіяного вітром сміття. І ще дивує звичка місцевих мешканців зупинятися на кільканадцять хвилин посеред тротуару, щоб голосно поговорити про життя-буття. Загалом видається, що люди тут говорять голосніше, і коли прислухатися, то міські акорди часом фантасмагорично поєднуються. Доводилось почути одночасно одноманітний гомін у церкві, а поруч – одноманітні матюки на шкільному стадіоні. Молодь, до речі, уже давно реалізувала політичне гасло «Схід і Захід разом»: цигарки, смартфони, «слабкоалкоголка», стандартний усеукраїнський набір брудних словечок. Міські хлопці та дівчата по всій Україні, як на мене, приблизно однакові та мають спільні смаки (навіть не буду починати ремствувати, що я про них думаю). Але тут, на заході України, особливо комічно спостерігати за тим, коли підліток на мить-дві зупиняє свою розмову, помережану лайкою, щоб перехреститися на черговий хрест чи Діву Марію. А тоді йде собі далі, продовжуючи балакати, як і до того.
Читайте також: Украдений Луганськ
Кожне місто – це передусім люди, цікаві, незабутні. Зокрема, прекрасні волонтери. Вчительки, які у вільний від основної праці час роздають гуманітарну допомогу. Чи хлопці, які ладні останню сорочку віддати тим, кому треба, а також ганяють пікапи з Європи на фронт, не бажаючи зв’язуватися з вайлуватою бюрократичною машиною міської ради. Або ж лікарі в приватній клініці, які не беруть гроші з переселенців.
Стрий, хоч і дуже далеко від війни, але там про неї нагадують не лише сигнали тривоги. Ледь не щодня надходить звістка – а то й декілька разом – про загибель місцевих мешканців на фронті, і згодом тіла героїв провозять центральною вулицею, щоб місто могло висловити їм свою шану. І цілком логічно, що такі видимі й сумні втрати змушують пересічних стриян думати, що в нашій війні гинуть лише воїни із заходу України. Неодноразово чув: за ваш Схід / Південь гинуть наші хлопці. А на заувагу, що за нашу незалежність помирають хлопці з усіх областей, лише знизують плечима: можливо, але ваших менше, цього не знаємо, а от про своїх знаємо точно.
Тут кажуть, що у Стрию все близько, а далеко тільки Львів і перспективи. Хай там як, але ці перспективи у нас усіх, з різних куточків України, – тільки оптимістичні, бо зігріті вірою в нашу перемогу.