Недужа країна: головна демографічна проблема України – висока смертність

У. Т.: Україна вимирає – чи можна це стверджувати напевне?

– Можна впевнено говорити про стійку тенденцію депопуляції, тобто перевищення числа смертей над числом народжень. Українці в сумних лідерах у світі за рівнем природного убутку населення. Конкуренти нам – хіба що Росія, Болгарія, Білорусь. В Україні на тлі низької народжуваності, що не є чимось екстраординарним для багатьох країн, сильно підвищений рівень смерт­­ності. Плюс до цього в нас дуже мала тривалість життя. Останні три роки спостерігається деяке поліпшення у цій царині, та чи буде воно стійким – покаже час. Тож усупереч усталеним стереотипам, не ни­зька народжуваність є головною нашою проблемою, а саме негативні тенденції щодо високої смертності.

Читайте також: Нас було 52 млн: куди поділися 6 000 000

У. Т.: Чому українці вмирають так інтенсивно?

– Тут цілий комплекс проблем. З одного боку, через доволі несприятливі соціально-еконо­мічні умови, тобто зовнішні стосовно конкретної людини причини, а з другого – через негативні особливості способу життя більшості українців. Просто безпрецедентно поширені смерті, причини яких полягають у надмірному споживанні алкоголю та інших шкідливих для здоров’я звичках. Насамперед це стосується чоловіків, серед яких частка алкогольнозалежних смер­тей особливо велика, як і взагалі передчасних – до 65 років. Дуже великою демографічною проблемою України є і незадовільні умови праці. Зокрема, в нас найвищий у Європі рівень шахтарської смертності тощо.

У. Т.: В українському суспільстві усталена думка про те, що істотна частка демографічних утрат пов’язана з трудовою еміграцією українців. Чи справді це так?

– Справді, всі 1990-ті роки постійно було реєстровано від’є­мне міграційне сальдо, тобто з країни їхало більше, ніж поверталося. Однак від 2005-го спостерігається хай і дуже помірне, на рівні 14–16 тис. людей за рік, позитивне. Звісно, це невелика кількість, але принаймні можна стверджувати, що нині зупинився постійний відтік населення. Та все одно цього замало, щоб компенсувати масштабні втрати населення внаслідок депопуляції.

У. Т.: Наші показники народжуваності суттєво відрізняються від європейських?

– Якщо досліджувати її сумарний показник у співвідношенні кількості дітей до матерів, то в Україні він становить 14 на 10, або 1,4 в розрахунку на одну жінку. Середній європейський коефіцієнт – 16 на 10, або 1,6, найвищий він у Швеції – 19 на 10, або 1,9. Цікаво й те, що впродовж першого десятиліття ХХІ століття, тобто в періоді від 2002 до 2010-го, народжуваність в Україні поступово підвищувалася, найкращим роком був посткризовий 2009-й. Сьогодні вона залишається все одно нижчою за середній європейський рівень, але розрив дуже невеликий, і це дає змогу говорити, що ми не відрізняємося від загальної тенденції в даному показнику. Хоча знову доводиться повертатися до питання екстраординарного рівня смертності й дуже малої тривалості життя – саме це нас відрізняє від усіх інших «старих» країн із невеликою народжуваністю, через що депопуляція у нас особливо інтенсивна.

Читайте також: Країні потрібні…

У. Т.: Чим пояснити бебі-бум у 2000-х?

– По-перше, певне поліпшення со­ціально-економічної ситуації в країні та адаптація населення до нових умов. По-друге, саме в це десятиліття досягнули віку материнства жінки 1980-х років народження, коли на світ приходило порівняно багато немовлят. Тобто більше мам – більше дітей. І по-третє, важливим фактором стало введення допомоги після народження дитини.

У. Т.: У кількісному визначенні, скільки людей Україна втратила за 20 років незалежності?

– Приблизно – 6,2 млн осіб.

У. Т.: Що, на ваш погляд, треба робити на державному рівні якщо не для зупинки, то бодай для певного гальмування шаленої депопуляції?

– Єдина реальна можливість – це робота над скороченням передчасної смертності, особливо серед чоловіків. А це, своєю чергою, можна зробити за рахунок кардинального поліпшення ста­­ну здоров’я населення та зміни ставлення до здорового способу життя як такого. Так, українці нібито орієнтовані на західні стандарти життя, ін­дивідуалізм та гедонізм, але повністю «провисає» та частина відповідних цінностей, що пов’язана зі збереженням власного здоров’я. Тобто Україна має перейти до, так би мовити, цінностей самозбереження як в індивідуальному, так і колективному плані, замість самознищення, як це є нині. До того ж не на словах, а в дійсності. Адже якщо вірити соціологічним дослідженням, то майже в кожного українця на першому місці – власне здоров’я. Але реальні дії середньостатистичного жителя нашої країни діаметрально протилежні.

У. Т.: Деякі вчені ведуть мову про існування так званого чорного демографічного пояса України. Тобто цілої низки областей, здебільшого півден­но-східних, у котрих демографічна ситуація стабільно гірша за решту країни. Хоча, якщо вірити офіційній статистиці, саме ці регіони успішні в економічному плані – ВВП на особу тощо.

– Не знаю, наскільки можна говорити про сталість цього так званого пояса, адже ситуація змінюється. Наприклад, нині водночас із Сходом країни погана ситуація зі смертністю в Чернігівській області, на Поліс­­сі, дуже висока жіноча смертність в Одеській та Херсонській областях, які потерпають від нестачі води нормальної якості. Західні регіони країни традиційно відрізняються кращою демографічною ситуацією: там більше народжують, там менше передчасних смертей. Грубо кажучи, на Львівщині все-таки менше п’ють, ніж на Луганщині чи Донеччині, та й умови праці, як і сама праця, куди кращі за ті, що на Донбасі чи Півдні. Варто сказати й про стиль життя, який на Заході, знову-таки набагато здоровіший, ніж у решті країни. Тож справді сталою є відмінність демографічної ситуації в західних областях від решти.

У. Т.: Нерідко серед причин демографічної кризи в Україні виділяють біонегативну селекцію населення, яка тривала все ХХ століття і через яку країна втратила мільйони найкращих. Чи впливає цей чинник на ситуацію нині?

– Усе минуле століття стало одним величезним демографічним марнотратством для українського народу. І голодомори, і дві світові плюс громадянська війни викликали величезну деформацію вікової структури насе­лен­­ня. Гігантських утрат постійно зазнавали середньовікові групи, особли­­во, звичайно, чоловіки пра­­цездатного віку. Через екстремальні умови формувалися  потужні демографічні хвилі – чергування різних за чисельні­стю та соціально-демографіч­ним складом поколінь. Це й згодом породжує несприятливе демографічне «відлуння», негативні демоекономічні наслідки. Наприклад, нині, коли на пенсію виходять численні повоєнні покоління, а навантаження невдовзі падатиме на малочисленну генерацію тих, хто прийшов на світ у 1990-ті роки, коли був значний спад народжуваності.