Російськомовні Схід і Південь, мовляв, дуже налякалися таким радикальним кроком і почали кричати не своїм голосом «путінпріді!». Гарна казка. Але в ній немає ні слова правди.
По-перше, проект закону про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» під номером 1190 подала зовсім не «Свобода», а нинішній віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань, а тоді голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради В’ячеслав Кириленко. По-друге, рішення більшості депутатів так і не завізував тодішній голова парламенту та в. о. президента України Олександр Турчинов, а отже, скасування не набуло чинності. А по-третє, агресія була запланована задовго до цього й відбулася б за будь-яких обставин незалежно від скасування чи нескасування цього законодавчого «шедевра». Насправді закон Ківалова — Колесніченка діє по сьогодні. Навіть скасування його через Конституційний Суд затяглося вже до непристойності (термін для ухвалення рішення сплив у січні 2015-го), і коли буде винесено остаточний вирок, досі не відомо. І це, на хвилиночку, у час війни з Росією, яка як привід для свого нападу на суверенну Українську державу, власне, й обрала нібито захист міфічного російськомовного населення.
Читайте також: Конституційний Суд «маринує» мовний закон Колесніченка-Ківалова
Такою є правда, яка зовсім не цікава тим, хто ненавидить усе українське включно з мовою і ладен вірити у будь-які фейки, що плодить ворожа пропаганда. Ця правда, на жаль, не цікава й тим, хто нині знову здіймає чергову хмару пилу з приводу появи в парламенті кількох нових мовних законопроектів, істерично горлопанячи, що то провокація антиукраїнських сил чи ворожих агентів, аби розхитати ситуацію в країні й посварити між собою українців. Або, ще краще, кістку розбрату кинула влада, щоб відволікти увагу від своєї недолугої політики, відсутності реформ та проваленої боротьби з корупцією. Якщо такий абсурд злітає з вуст недалеких чи вороже налаштованих до української мови людей, на це ще можна махнути рукою. Але коли це транслюють чинні політики, то справа справді скидається на провокацію.
Кому-кому, а законотворцям, та ще й нібито національно свідомим варто було б не займатися маніпуляціями в цій дражливій ситуації, ллючи воду на колесо ворога, а, навпаки, зайнявши державницьку позицію, пояснити на пальцях тим, хто чогось боїться, або чогось не знає, або не розуміє, що йдеться про банальне законодавче врегулювання статусу мови корінної нації, мови, яку майже 70% населення країни вважають рідною. І робиться це як мінімум із міркувань безпеки, а також щоб унеможливити розігрування мовної карти («защиты русскоязычного населения», наприклад) у майбутньому.
Мова — один із елементів державності, такий самий як герб, прапор, гімн. Україна без української мови неможлива, як Франція без французької чи Італія без італійської. Теза «всьоравно на каком язикє разгаварівать» і брак чітких мовних правил в офіційній площині — дорога в прірву, розбудова чого завгодно, нової Росії без Путіна чи постсовка, але точно не України. Постколоніалізм — це не щось далеке й екзотичне, ми досі живемо в ньому, російська в нас часто залишається «панською»: чимало нашої еліти послуговується нею і створює відповідний престиж. А ще є медіа, поп-культура, бізнес. Пошукайте який-небудь корисний діловий тренінг у столиці українською — місія неможлива. Ба більше, ніби й освічені люди думають, що вони володіють державною мовою, а насправді, коли намагаються нею скористатися, переходять на колгоспний суржик, яким говорять на малій батьківщині зі своїми провінційними родичами. Десь мав би бути край цій профанації.
Читайте також: Правда про мовний закон Колісниченка-Ківалова
На жаль, еволюційним шляхом, поволеньки змінити ситуацію вже не вийде. Ми програємо. Причому всі. Роки колоніального статусу України й стільки ж часу заборон, зневаги, витравлення та винищення української мови зробили свою чорну справу. Що з нами може статися за кілька десятиліть життя в «єдиній країні & єдіной странє», якщо в ситуацію не втрутитися, чудово демонструє Ірландія, де рідною мовою говорять одиниці. І не треба розказувати, що українська влада щось намагається приховати чи перевести увагу зі своїх невдач на мовний скандал. Скандалу не буде. Якщо 25 років було «не до мови», то коли ж урешті це стане на часі?
Але мова — це запобіжник. Не виставивши чітких маркерів, ми втратимо не тільки свою ідентичність, а й державу. І знову ж таки не треба розказувати, що на фронті сьогодні цю державу захищають як україномовні, так і російськомовні українці й чудово розуміються без мовних законопроектів. Це як мінімум ще одна маніпуляція, тільки дуже жорстока та цинічна. Ті люди вже сказали своє слово на захист України, взявши в руки зброю, і не треба використовувати їх у брудних іграх. Проблема не в них. За майбутнє своєї України вони готові платити й платять власною кров’ю. Проблема в тих, хто, живучи на цій землі, набиваючи кендюхи вирощеним на ній хлібом, а кишені — вкраденими в неї грошима, цинічно її ненавидить. Безпричинно. Це для них українська мова як червона шмата для бугая, це вони кричать «нас прітєсняют», «спасітє, памагітє, дядя Вова». Це вони ніколи не змиряться, що українці не малороси, не чийсь «проект».
Читайте також: Гра «язиком»: мовний законопроект опозиції може допомогти Колесніченку і Ко
Ну й найголовніше. Навіть цим персонажам урегулювання мовного питання і надання українській статусу єдиної державної мови в будь якому законодавчому варіанті нічим не загрожує. Взагалі нічим. Закон не стосується мови приватного спілкування. Він не втручається в цю сферу. З друзями, у родині, навіть із колегами по роботі можна говорити як завгодно, хоч пташиною мовою, і жодна волосина не впаде з твоєї голови. Ну а коли вже з’явилося бажання стати чиновником, депутатом, пожинати всі пов’язані з цим статусом плоди, будьте ласкаві, піднапружте свої звивини і вивчіть кілька слів. Тим паче що відвертого лінгвістичного кретинізму в людей із вищою освітою, успішних і ділових, бути насправді не повинно.
Мовна епопея, а це без перебільшення буде битва не на життя, а на смерть, адже то чи не найважливіший фронт, на який кремлівські гобліни кинуть усі свої сили та ресурси, стане лакмусовим папірцем на справжність. Ми рано чи пізно виграємо цю битву. А заодно відсіємо полову від зерна, у дійсності зрозумівши, хто є ху, і нарешті таки збудуємо справжню українську стіну на кордоні з одвічним ворогом, раз і назавжди поставивши крапку в цій довгій фейковій імперській історії рабства.