Днями у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про внесення змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення». Ініціатор – народний депутат від Партії регіонів Олена Бондаренко. Виявляється, найбільшою проблемою нашого телерадіопростору є наявність норми про обов’язкову 50-відсоткову квоту на трансляцію музичних творів вітчизняних авторів у ефірах радіостанцій і телеканалів. Головним аргументом на користь усунення цієї норми є твердження Бондаренко, що в «українських архівах не вистачає музики, яка могла б наполовину заповнити ефіри радіостанцій». Відповідально заявляю: цілковита брехня, за якою – погано приховане бажання прибрати з ефірів навіть ті крихти національного продукту, які там ще якимось дивом продовжують існувати.
27 лютого 2004 року на сайті urok.domivka.net з’явився цікавий документ – «Відкритий лист творчої інтелігенції з приводу катастрофічної ситуації в аудіовізуальному просторі України», де вельми аргументовано було викладено претензії понад ста представників музичного цеху країни з відомими прізвищами. Йшлося про тотальні утиски українських музикантів, співаків та композиторів у телерадіопросторі країни. Йшлося про панівне на «ефемках» поняття «формат», якому нібито не відповідають твори українських артистів. Відкритий лист також містив список із 5 тисяч рекомендованих для трансляції так званих неформатних музичних творів. Лист адресували тодішнім президенту Леонідові Кучмі та прем’єр-міністру Вікторові Януковичу. Попри заклики врятувати вітчизняного виробника музичного продукту, якогось руху назустріч «підписанти» так і не дочекалися.
Загалом, 50% національної музики в ефірах – це міф, створений самими «ефемками», оскільки згадану квоту вони виконували виключно вночі. Тобто того ж Тараса Петриненка або Тараса Чубая як якусь запеклу альтернативу було свідомо винесено «за дужки». Невже пані Бондаренко не влаштовує, що українська хоч уночі, та звучить? Чи подібне ставлення до державної мови викликане тим, що сама депутатка – як і багато інших діячів із Партії регіонів – не може її вивчити?
Часто спілкуючись із багатьма українськими артистами, які працюють у різних музичних жанрах, я просив їх прокоментувати ситуацію у вітчизняному fm-просторі й не почув жодного доброго слова про радіостанції, які чомусь названо українськими. Кожна «ефемка» – башта, яка надійно відгородилася від артистів залізобетонним поняттям «формат». Тож поп-сурогат російського виробництва – це «формат», а якісна європейська українська музика – це «неформат». Не дивуйтеся, буває ще гірше. Пригадую випадок, коли одна аудіокомпанія звернулися до провідних київських «ефемок» із пропозицією розмістити пісні з нового альбому гурту «ВВ». Знаєте, що їм відповіли? «Ми не будемо ставити «ВВ», тому що вони співають українською». Ви можете назвати хоча б одну країну у світі, де столична радіостанція відкидає пісню через те, що вона написана державною мовою? Гадаю, на всій земній кулі є лише одна така країна. І є лише одна-єдина Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, яка подібне мовчки ковтає.
Справедливості заради, варто зазначити, що дискримінації зазнають не тільки українськомовні артисти. До генерального плану нищення української культури автоматично потрапила й російськомовна її частина. Замовчування та ігнорування музичної культури цілої держави – це злочин. На запитання про квотування національного ефірного продукту відомий скрипаль і викладач Кирило Стеценко відповів так: «У Франції франкомовний продукт має становити не менше ніж 60%, із яких 20% – це обов’язково твори молодих, ще не відомих артистів. У нас, до речі, є велика проблема з появою нових імен на аудіоринку. Починаючи з 1998-го, цей процес оновлення сильно загальмований через експансію продукту з Росії. Власники найбільших мас-медіа розглядають Україну як територію для просування музики інших країн. Ведеться така гра, аби не пускати на ринок саме український продукт. А якщо пускати – то на дискримінаційних умовах. Це і є поясненням того, чому на нашому ринку домінує російська попса. Якщо держава не захищатиме свого виробника, це загрожує цілковитим витісненням із ринку всього українського».
Ситуація з утисками національного музичного продукту виглядає цілковито абсурдною порівняно з нормальними цивілізованими країнами. Уявімо якщо б, наприклад, француз повернувся після тривалої мандрівки додому і в рідному Парижі ввімкнув приймач чи телевізор. На першій же «ефемці» (каналі) він чує англійську пісню. Далі те саме – й навіть гірше, бо наступна транслює «британський блатняк». Він нервує, телефонує друзям, мовляв, що сталося? В країні переворот? Отже, те що для француза страшний сон, для українця буденна дійсність.