Недоторканні

30 Листопада 2012, 14:52

Восьма річниця Помаранчевої революції. Київ. Майдан. На спеціально відведеному владою місці навпроти Головпоштамту зібралося понад тисяча киян і гостей міста відзначити своє свято. З імпровізованої сцени промовці виголошують полум’яні слова. Серед них і Анатолій Гриценко, як завжди, із загостреним відчуттям справедливості. Він закликає «тримати за горло не тільки владу, а й опозицію» і стверджує, що українці виходитимуть на майдани лише тоді, коли бачитимуть, що опозиційні депутати самі готові ризикувати й не ховаються за мандати та недоторканність. «Люди повірять у щирість», – підсумовує Гриценко й, задоволений собою, йде геть.

Кілька мітингувальників розкладають символічний намет у пам’ять про колишню звитягу. Захід добігає кінця, люди потроху розходяться, і, здається, чергове відзначення річниці завершиться без інцидентів…

Однак особливо активні вирішують винести цей намет на інший бік Майдану і встановити його під монументом Незалежності. Мов із-під землі виростають сотні правоохоронців, починається штовханина. Беркутівці вирішили показати силу. Перших, хто потрапив під руку, повантажили в автозак і повезли у відділок. Друзі поїхали вслід – визволяти.

Іще до від’їзду автозаків депутат Юрій Кармазін намагається поговорити з кимось із міліцейського начальства, щоб з’ясувати, за що затримують людей. Але всі його зусилля марні.

Уже у відділку вдається дізнатися повний список затриманих. Серед них – громадянин Росії.

Читайте також: На восьму річницю Помаранчевої революції в Києві сумували, співали та штовхалися з «Беркутом»

Співчутливці телефонують нардепам, щоб допомогли визволити хлопців, – тим із них, на кого можна бодай трохи сподіватися, хто, так би мовити, засвідчив чи декларує свою громадянську позицію. Насамперед, звісно ж, звернулися до парламентаріїв, які були на мітингу. Але всі виявилися страшенно зайняті. Кожен мав алібі. Надто важливе й переконливе, щоб розмінюватися на дрібниці й іти визволяти тих, до кого ще годину тому промовляв полум’яні слова. Хтось уже встиг напитися з нагоди свята, когось запросили на прямий телеефір, хтось відключив телефон, а хтось обіцяє приїхати згодом.

Зателефонували й до одного з найполу­м’яніших промовців мітингу Анатолія Гриценка, який, нагадую, заявив, що опозиційні депутати мусять ризикувати й не ховатися за мандати та недоторканність. Якою, думаєте, була відповідь? Мудрий нардеп почав аналізувати — ситуація, мовляв, стандартна. В такому випадку, отож-бо нічого страшного не буде. Складуть протокол і зразу ж відпустять.

А щодо громадянина Росії, то тут депутати взагалі безсилі. Якщо будуть ускладнення, треба не їх турбувати, а телефонувати в посольство РФ. Там уже напевне знають про ситуацію з інтернету і включаться в процес…

Відповідь-відмовка аксакала парламенту Івана Зайця була ще цікавішою. Коли йому зателефонували й попросили втрутитись, Іван Олександрович запропонував знайти якогось депутата, щоб той під’їхав до міліцейського відділку (!?). На заувагу, що він сам нині є депутатом, пан Заєць відповів: до нової Верховної Ради не потрапив, тому нічого не робитиме…

Відмовки дістали ще від десятка нардепів.

На цьому нібито можна ставити крапку, бо й так усе зрозуміло. Однак того вечора репутацію народних обранців-опозиціонерів таки було частково врятовано. Під відділок міліції, відразу після повідомлення про затримання мітингувальників, під’їхав Юрій Гримчак. Він, як і Заєць, також без п’яти хвилин не нардеп, а ще має відкриту проти нього кримінальну справу за діяльність, пов’язану з прямими депутатськими обов’язками – захистом інтересів українського народу. Майже не депутат Гримчак під власну відповідальність випросив у міліціонерів відпустити затриманих після складення протоколів, пообіцявши, що вони стовідсотково з’являться наступного ранку на суд, і близько опівночі затримані таки вийшли із клітки на волю. Ночувати на нарах не довелося.

І ось тепер можна ставити крапку.