Тиждень досліджував, що очікує наркозалежних, які хочуть позбутися своєї згубної звички. Лікування працею, свіжим повітрям і перебуванням якомога далі від місця звичайного проживання – це, на думку майже всіх фахівців-наркологів, опитаних Тижнем, найкраща методика реабілітації. Щоправда, й одна з найважчих через одну надважливу деталь – вона діє лише за повної згоди та бажання самого наркомана, який вирішив змінити спосіб життя.
Читайте також: Ліки від залежності
ТРУДОМОНАСТИР
Більшість українських реабілітаційних центрів, що лікують методом трудотерапії, є або відгалуженнями релігійних організацій, або безпосередньо пов’язані з ними. Центр «С***р», що в Баришівському районі Київської області, не виняток. «Ми вас просимо не називати нас не через те, що чогось боїмося чи хочемо щось приховати, – пояснює старший фахівець Центру Андрій Руженкович. – Просто в нас партнерські відносини з кількома християнськими організаціями, і, повірте, пацієнтів вистачає. Не те щоби не хотіли брати людей з вулиці – ми раді допомогти всім. Але зазвичай до нас приходять ті, хто вже розуміє свою проблему і хоче з нею боротися. Наше завдання – зрозуміти, до чого має схильність людина за межами своєї звички, і дати їй можливість реалізуватися в ній».
Сам Центр міститься на кількох гектарах землі в глухому селі, на яких розташовані житлові приміщення та господарські сараї. У цих фактично бараках живуть майже чотири десятки колишніх наркоманів, які весь день чимось зайняті: працюють на землі, спілкуються з педагогами, займаються спортом тощо. Жодної охорони – тут усі лікуються за власним бажанням. А ввечері відвідують богослужіння.
«Я «вінтився» (вживав ін’єкційно первітин. – Ред.) два роки, – розповідає Сергій. – Вигнали в 2008-му з роботи, от і почав. Сюди потрапив, бо батьки дізналися від знайомих. Мені подобається: коли цілий день працюєш на чистому повітрі, то й думки про погане в голову не лізуть. До того ж брати по церкві дали зрозуміти шлях до Господа».
«Усе, що вирощують пацієнти, йде їм на користь, – зазначає Руженкович. – Ми їх годуємо цими продуктами, а також продаємо їх, гроші надходять на рахунки установи. Узагалі лікуємо людей альтернативою – заміщуємо в їхніх душах наркотики Богом, а за допомогою праці та свіжого повітря показуємо, що кайф є не тільки в наркоті, а й у хорошій роботі, після якої ти бачиш плоди своїх рук і відчуваєш, що все це недаремно».
Проте не завжди трудотерапія має пасторальний характер. Тиждень поспілкувався з екс-наркоманом на ім’я Павло, який кілька років тому потрапив до справжнього концтабору. «Пам’ятаю, знайомий порадив поїхати туди – до Сумської області, під Шостку. Я одразу здивувався, бо сказали самому не вирушати, мовляв, заберуть. Гаразд. Мене зустріли четверо на метро «Лісова», посадили до машини. Їхали понад чотири години, потрапили в лісову глушину. Потім у мене одразу забрали паспорт, телефон, усі гроші, навіть верхній одяг, видали натомість якусь робу сірого кольору і зношені черевики. А далі були чотири місяці пекла. Змушували працювати по 12 годин щодня на землі: сапати картоплю, буряк, капусту. За найменший непослух не давали їжі або зачиняли в карцері – маленькій будочці без вікон і туалету, та ще й приковували наручниками до стіни. Іноді нас садили в машину й возили працювати за межами центру. Ми рубали ліс, поралися біля свиней на якійсь свинофермі, навіть клали асфальт у котромусь селі. Жодних телефонних дзвінків, директор майже щодня нам розповідав, що ми «лайно людське» і що тільки він знає, як із нас його вибити. Деяких моїх колег по нещастю і били, особливо одного хлопця, який намагався втекти. На щастя, мої батьки приїхали по мене. І, хоч і зі скандалом, бо чув, як директор кричав, що я кінчений наркоман, мене все ж відпустили. Єдиний позитив у тому, що наркотики я й справді кинув. Але зовсім не завдяки тому центру, просто сам для себе вирішив. А про те бузувірство пригадую з острахом».
СПІРНА ПРАКТИКА
Медики та психологи й дотепер сперечаються з приводу ефективності програм замісної терапії для наркозалежних, себто заміни наркотиків із чорного ринку легальними препаратами, які санкціоновано видають відповідні установи. Якщо фахівці, які не належать до державних структур, проте найчастіше фінансуються коштом міжнародних, загалом позитивно оцінюють досвід замісної терапії, то експерти, що мають стосунок до українських держорганізацій, навпаки більш стримано або навіть негативно ставляться до цього методу. І через певну консервативність сучасної медицини, яка живе радянськими трудотерапевтичними установками, і через те, що центри замісної терапії в разі свого успіху відберуть хліб у численних подібних закладів, які щороку жеруть мільйони бюджетних коштів без очевидних успіхів.
Тиждень зіткнувся з багатьма як позитивними, так і негативними прикладами наслідків упровадження замісної терапії. Сергій С. із Кременчука є класичним прикладом наркомана, вихідця з 1990-х. «Траву» вперше спробував у 12 років на «п’ятачку» з друзями, «ширнувся» в 14 – і поїхало. «Моє щастя в тому, що я тільки «ширявся», – з гіркою посмішкою каже він. – «Ширка» (сурогатний опій домашнього виробництва. – Ред.), звичайно, вбиває, як і будь-яка наркота, але хоча б не виносить мозок. Ті з моїх друзів, хто почав «вінтитися», взагалі за рік-два опинилися на цвинтарі. Та й досить довго я не те щоби контролював дозу (це нереально), але принаймні намагався не перетворюватися остаточно на «овоч». Родичі тричі мене запроторювали до всіляких реабілітаційних центрів, але то все було до дупи. Після них одразу біг за новим «дозняком». У 2006 році почав «доходити»: було два жорстких «передози». Фактично мене дивом витягли з того світу. Очунявши, почув, що в Полтаві запустили цю замісну терапію. Якщо чесно, коли спочатку туди поїхав, то думав не про те, щоб лікуватися, просто грошей уже не було, і як способів їх дістати чи заробити. Тому зрадів можливості отримувати наркоту на халяву».
Читайте також: Наркомани лікують один одного хорошим прикладом
Проте поступово, за словами Сергія, терапія почала діяти. Спочатку це виявлялося щонайменше в тому, що день для нього перестав розпочинатися з істерично-гарячкового пошуку грошей на чергову дозу. Щоправда, довелося навчитися вставати о сьомій ранку, щоб устигати на роздачу препарату в місцевому наркодиспансері. Як і до того, що доза не приносила задоволення, адже кількість наркотиків під час замісної терапії розраховується індивідуально для кожного пацієнта і покликана просто запобігати виникненню ломки. Хоча того кайфу, як уперше, Сергій вже давно не відчував і до цього. Тож втрата була не такою й великою. Паралельно з ним почав працювати психолог. І якось так виявилося, що в чоловіка вперше за багато років з’явилося багато вільного від наркотиків часу, який треба було на щось витрачати. «Влаштувався на роботу мерчандайзером, – пригадує він. – Платили небагато, зате постійно був у русі, що мені дуже подобалося. Я втягнувся, мене навіть підвищили. Відіграла свою роль і зміна звичного місця проживання – усі мої дружки, місця, спогади залишилися в Кременчуці. А тут нове місто, майже немає знайомих, окрім як на роботі. Поступово став помічати, що якось перестало тягнути «ширятися», ранкової дози метадону цілком вистачало, щоб потім цілий день почувався нормальною людиною».
Поступово Сергію вдалося зменшити частоту вживання наркотиків до одного разу на тиждень. Тепер він переїхав до Києва й періодично їздить до Полтави, де приписаний до диспансеру. «Я справді дуже вдячний лікарям за те, що допомогли мені стати на ноги, – каже екс-наркоман. – Звичайно, я ще не повністю «чистий», але відчуваю, що невдовзі справа дійде й до цього». Проте на запитання, чи вважає замісну терапію універсальним методом лікування наркоманії, заперечно похитав головою: «Не все так просто. Мій знайомий Паша по Полтавському диспансеру, також «ширьовик» зі стажем, не тільки не вилікувався, а й підсів на метадон. Можу вас із ним звести, якщо він, звичайно, погодиться говорити».
Однак Паша спілкуватися відмовився навідріз. «Річ у тому, що він почав змішувати свою дозу з метадоном, який йому видавали, – пояснює Сергій. – Уже не знаю, якими правдами чи неправдами виносив його з диспансеру – нас завжди змушували вживати медикаменти під наглядом лікаря в самому приміщенні. Але якось уже зміг. І тепер у нього подвійна залежність. Мучиться неймовірно, бо метадон і коштує дорожче, і знайти його набагато важче. Тихо загибається, як допомогти – хтозна».
МЕДИЧНИЙ ТУРИЗМ
Жителі Західної Європи, що страждають від наркотичної залежності, часто спокушаються обіцянками швидкого й ефективного лікування в країнах Східної Європи, зокрема Україні. «Медичних туристів» приваблюють диво-ліки й чудодійні методи східноєвропейських наркологів, практично невідомі й незастосовувані на Заході. 70% гарантія успіху лікування вже «сьогодні й зараз», яку часом дають такі наркологи, видається справжнім порятунком порівняно з перспективою багатомісячної кропіткої реабілітації і тяжкої боротьби зі своїми психологічними проблемами.
Деякі з цих методів такі: лікар-нарколог попереджає пацієнта, що його спосіб лікування є психологічним. Далі робить ін’єкцію, після якої людина занурюється в стан нірвани, тобто гранично розслабляється. Коли препарат починає діяти, він переконливо пояснює хворому, якими шкідливими і небезпечними є наркотики. Невдовзі починає кричати на «розчавленого» пацієнта, грубо сварити його. Такі агресивні риторичні ескапади повторює тричі впродовж півгодини. Наркологи, які це практикують, стверджують, що за допомогою такої психобробки можна уникнути використання метадону й субутексу (замісні препарати для наркозалежних).
Також в Україні використовують фармакологічні препарати, як-от Тетлонг-250 на основі комбінованого розчину дісульфіраму, що має «зменшувати чи навіть блокувати пам’ять про враження від вживання наркотичних речовин». Препарати на його основі мають попит за межами України. Приміром, одна клініка в Нідерландах закуповувала ін’єкції на основі дісульфіраму в нашій країні й використовувала їх для лікування залежності від героїну та кокаїну.
Західноєвропейська практика лікування від наркотичної залежності ключовим чинником вважає зміну способу життя пацієнта. Без цього дива не трапиться ані з дісульфірамом, ані без нього.
Читайте також: Аукціон чудес