Авторитарні правителі на кшталт Владіміра Путіна й Реджепа Таїпа Ердогана почуваються як риба у воді: більшість журналістів майже ніколи не розглядають їхніх спроб маніпулювати громадською думкою, як практично не пишуть і про вплив реклами або піару. Роль пропаганди або применшується, або нею нехтують. Експерти (зокрема, агенти спеціальних служб) не потрапляють у поле зору громадськості зі своїми застереженнями про вплив пропаганди. Водночас нещодавнє дослідження групи науковців під керівництвом Томаса Коха (університети Майнца й Мюнхена) вкотре засвідчило, наскільки журналісти піддаються ілюзії, ніби вони контролюють інформацію, і вірять, що рідко стають жертвами маніпулятивних технік.
Це, схоже, трохи змінилося, відтоді як The New York Times, The Washington Post і CNN почали активно розслідувати зв’язки Дональда Трампа та його виборчої команди з Кремлем. Після Рашаґейту та спроб росіян в останню мить «вкрасти» перемогу Емманюеля Макрона дедалі частіше лунають побоювання, що подібне може трапитися й на майбутніх виборах у Німеччині.
Утім, західноєвропейські ЗМІ звертають увагу на поодинокі випадки. Вони рідко показують ширшу картину того, як автократи, а також ліві й праві популісти використовують дезінформацію як зброю. Усе починається зі ЗМІ, що перебувають під безпосереднім контролем Путіна й Ердогана: вони мовлять для кількох мільйонів вихідців із Туреччини та Росії в німецькомовних країнах, доки в них на батьківщині критично налаштованих журналістів кидають за ґрати чи навіть убивають. Далі фейкові новини й напівправду успішно передають основним ЗМІ на Заході. Насамкінець тролі та боти підхоплюють такі сюжети й поширюють їх у соціальних мережах і пошуковиках, як-от Facebook, Twitter, YouTube чи Google. Yandex також розганяє фейкові новини. Google і Facebook принаймні роблять бодай якісь спроби боротися з дезінформацією.
Одне з відносно нещодавніх відкриттів — вплив мережевих ботів (роботів, здатних писати тексти, а також привертати увагу до фейкових новин, які вони лайкають і поширюють). Їхня діяльність (дешева й ефективна, до того ж вираховуються вони дуже важко) особливо збиває з пантелику. У суспільствах, де вже є розколи, пропаганда здатна поглибити їх. Саме на це спрямовані її атаки. Крім того, кремлівське начальство має своїх захисників у Німеччині. Найкращий приклад — колишній канцлер Ґергард Шредер. Він лобіює «Північний потік», а зараз увійшов до ради директорів «Роснефти».
«На що більше схожа російська мережа RT: на ВВС чи на КГБ?» — запитує Стівен Ерланґер у The New York Times. У його відповіді є нюанси, але вона недвозначна: «Від перегляду RT може запаморочитися в голові. Актуальні новини та першокласна графіка упереміш з інтерв’ю із найрізноманітнішими людьми: відомими й невідомими, лівими й правими. Але якщо в RT і простежується щось спільне, то це глибокий скептицизм щодо західного та американського погляду на світ і фундаментальна готовність захищати Росію та Путіна». Медіа-оглядачі не одностайні в оцінці впливу RT. Ті, які дивляться на рейтинги, застерігають не переоцінювати його. Але тут пропущено головний момент, вважає Пітер Померанцев. Два роки тому він написав книжку про російську телевізійно-пропагандистську імперію «Нічого правдивого й усе можливе: пригоди в сучасній Росії». На його думку, RT явно обходять не рейтинги переглядів, а боротьба за вплив на фінанси, політику та ЗМІ.
Читайте також: Politico: Погляд на російську пропаганду зсередини
Озираючись назад, бачимо, що Україна й держави Балтії стали полігоном для випробування дії російської пропаганди в соцмережах. Освічені еліти в цих країнах, схоже, мають більший досвід протидії їй, ніж ми на Заході, зокрема завдяки радянському минулому. Журналістка Ліґа Озоліна наголошує, що навіть американські ЗМІ вже почали звірятися з ініціативою з боротьби із фейковими новинами Re:Baltica, щоб зрозуміти, як реагувати на пропаганду. Аналогічно міжнародної слави зажив український проект StopFake.
Такі фактчекінгові сайти зараз ростуть на Заході як гриби після дощу. Вони роблять те елементарне, чим повинен займатися кожен професійний журналіст. Зараз немає певності, що вони зможуть успішно стримувати наслідки пропаганди. Такі дослідники, як Вальтер Кваттрочіоккі з Інституту поглиблених досліджень інституцій, ринків і технологій міста Лукки (IMT Lucca, Італія), доводять, що інформувати й навчати користувачів соцмереж стає дедалі важче. Фейкові новини та напівправда часто поширюються швидше, ніж непримітні новини із серйозних джерел і ЗМІ, які займаються пошуком правди. Схоже, фейкомети часто на цілу довжину носа Піноккіо випереджають детектори фейкових новин.