У ситуації, коли очільники списків нині опозиційних парламентських фракцій Юлія Тимошенко і Юрій Луценко чекають на вирішення своєї долі, влада робить усе для втрати решти підтримки в суспільстві, а провідні держави вимагаютьвід України забезпечити дотримання бодай базових прав людини, політична опозиція залишається нездатною на адекватну діяльність і відтак не сприймається великою частиною виборців. Побічне свідчення цього – рейтинги політсил. Підтримка партії влади стискається практично до розмірів її виборчого ядра – 20%. Однак при цьому рейтинги опозиційних сил якщо і зростають, то в межах похибки. Усі вони, принаймні ті, які себе так позиціонують, і кожна зокрема видаються вельми дрібними на тлі питань, які порушує суспільство. Практика засвідчила, що сьогоднішні опозиціонери не здатні ані бути ефективним заслоном зловживанням влади, ані бодай випрацювати чітку альтернативу її курсу. Складається парадоксальна ситуація: за звільнення опозиціонерів із в’язниці, наприклад, чи не активніше виступають представники країн Заходу, ніж їхні «побратими».
Читайте також :Процеси Тимошенко і Луценко – два сценарії однієї драми
ПЕРЕЛЯК ПРОХОДИТЬ
З поблажливо-зверхнього тону влади, яким коментуються ці процеси і з якого так і звучить зухвале «А що ви нам зробите?», читається можливий жорсткий сценарій щодо Тимошенко, Луценка та інших ув’язнених. Якщо Захід не знайде дієвих інструментів тиску на українських можновладців за політичні переслідування (зокрема, оголошення їх нев’їзними, заморожування рахунків тощо), покладений ЄС і США на стіл козир у вигляді договорів Євросоюзу з Україною може й не зіграти. Психологічний шок влади від несподівано жорсткої реакції Заходу минає, та й, здається, російські друзі могли сказати Києву щось заспокійливе. А всередині країни ані «БЮТ-Батьківщина» (яка не просто могла б, а зобов’язана була реагувати – і інформаційно, і організаційно, і протестно), ані інші учасники Комітету опору диктатурі виявилися нездатні знайти слова, меседжі й ресурси, щоб переконати людей іти з ними до певної мети.
БУНТ БЕЗЖАЛЬНИЙ, АЛЕ БЕЗЗМІСТОВНИЙ
Утім, двометрові забори під Радою, нашвидкуруч зліплені справи проти організаторів мітингів, зняті депутатські значкив день «штурму» ВР чорнобильцями/афганцями – ознаки того, що 2004-й дарма не минувся. Влада досі боїться людей, тим більше, вочевидь, у «чужому» Києві. Щоправда, цей страх не заважає їй свідомо чи несвідомо провокувати їх на виступи: як антисоціальними рішеннями (хай навіть і потрібними, але не поясненими!), так і показною безкарністю чинуш і їхніх чад. Експерти, поглядаючи на дедалі більші цифри готовності до акцій протесту, наперебій говорять про можливий соціальний вибух. Однак такий сценарій, хоч як дивно, був би вигідним владі: стихійне насильство набагато легше придушити силою, ніж підкреслену мирну Оксамитову революцію. При цьому саме насильство у 2001 році призвело до поразки «України без Кучми» і погіршення міжнародного іміджу нашої держави внаслідок дій влади. Тоді цим активно скористалася Росія, домагаючись від Києва, що опинився на межі міжнародної ізоляції, суттєвих поступок. Вочевидь, такому сценарію аплодуватимуть у Кремлі й зараз.
Альтернативою беззмістовному бунту мав би бути організований, «цивілізований» тиск на владу. Однак він неможливий без, власне, організуючої сили: партії, громадського руху, мережі. Лише в таких структур достатній ступінь координованості, щоб не дозволити скочування протестів до насильства. Вони повинні відтак чітко уявляти мету, мати джерела підтримки (зокрема, фінансової), які не боялися би реакції влади, уявляти можливий перебіг подій, тримати постійний контакт із суспільними активістами, мати широке місцеве представництво… Але чи хтось із політичних опозиціонерів може похвалитися, що його структура відповідає більшості з цих вимог?
Читайте також: Під вітром зі Сходу
ПІСОЧНИЦЯ БІЛЯ ІГРОВОГО СТОЛУ
Лідери рейтингів, провідники партій, рухів, «фронтів» і «позицій» переймаються питаннями, далекими від потреб людей. Виникає неприємне відчуття вовтузіння в пісочниці, коли зовсім поруч ведеться принципова гра і на кону стоїть уся країна. У «БЮТ-Батьківщини» великі організаційні й кадрові проблеми, але вони так і не вирішуються. Схоже, без Тимошенко Олександр Турчинов «грає, як уміє». Вирок екс-прем’єрці ще не було оголошено, а Арсеній Яценюк, наприклад, в інтерв’ю для ЗМІ уже приміряв шати головного опозиціонера. Пам’ятаючи про схильність Арсенія Петровича дружити з усіма і не робити різких рухів, а також піддатливість на вплив «серйозних людей» (так, наприклад, у його оточенні «завелися» російські політтехнологи, які занапастили його кампанію 2009 року), у принциповість і твердість позиції «фронтовика» не віриться. Любителям бути і розумним, і красивим, утім, варто пам’ятати про досвід нинішніх попутників влади: Тігіпка і Литвина. Обидва фактично втратили свої політсили, а їхні рейтинги впали нижче ніж 3%, при цьому другий безуспішно намагається довести всім, що зовсім не переживає щодо свідчень екс-генерала Пукача. Партії і проекти, які виникли на уламках «Нашої України», так і не спромоглися на чоловічий крок – розпуститися і возз’єднатися в одній структурі. Так і живуть опозиціонери, залишаючи цілі електоральні ніші вільними й прирікаючи людей на розчарування, ігнорування виборів, «противсіхство», а отже, підігруючи владі.
Читайте також: Команда Януковича тримається на слабкості опозиції
КАСТИНГ ОПОЗИЦІОНЕРІВ
Відтак місце дієвої опозиції залишається вакантним. Заради справедливості варто сказати, що суспільство здатне підштовхнути опозиціонерів як до правильного розуміння ситуації, так і до адекватних дій. Якщо кількість виступів за свої права зростатиме, підтримуватиметься налаштованість громади домагатися виконання своїх вимог. При цьому важливо забезпечувати захист – правовий, інформаційний, організаційний – ініціаторів і активних учасників акцій, з якими влада зазвичай поспішає постфактум чимшвидше розправлятися. За високого протестного градуса опозиціонери, які годитимуть владі заради майбутніх посад і привілеїв, не сприйматимуться суспільством, а отже, принаймні подумають, перш ніж ставати «зрадниками».
Для мереж «самозахисту суспільства», які формуються або за належністю до однієї групи (підприємці, пільговики, студенти тощо), або за місцем проживання і боротьби проти порушення конкретного права (незаконне будівництво, корупція місцевої влади тощо), вже в найближчі місяці постане питання об’єднання і координації зусиль, а також солідарності й взаємного захисту. У країнах Європи такий шлях привів до наявності потужних груп, профспілок, правозахисних і лобістських організацій, які до сьогодні залишаються впливовими і змушують рахуватися із собою навіть великі корпорації.
Однак Україна лише на початку такого шляху; пройти його швидше, з меншими втратами (зокрема, зусиль, часу і нервів) для суспільства можливо, лише якщо якась із політичних сил зможе завоювати довіру активних громадян – не примазатися до них, не використати їх для підвищення власного рейтингу, а надати їм постійну підтримку (не тільки під час акцій протесту) і забезпечити постійну взаємодію.
Для того щоби здобути таку довіру, вітчизняним опозиційним політикам доведеться відійти від багатьох звичних шаблонів поведінки. Навчитися ходити в народ не лише в межах піар-акцій із «дружніми» журналістами. Орієнтувати місцеві організації не на розподіл виборчих списків, а на дієву допомогу громадянам. Спромогтися говорити з людьми зрозумілою мовою. Без цього опозиція залишиться такою ж провінційною і недолугою, як і влада.