Уже понад три місяці Україна перебуває в стані війни, проте де-юре ми й досі живемо нібито мирним життям. Хоча є певна категорія людей, які намагаються й справді поводитися так, ніби нічого не сталося. Наше суспільство, з одного боку, показує дива мобілізації, громадської активності та свідомості, а з другого – абсолютно протилежні приклади безвідповідальності, інфантильності й просто байдужого ставлення до бойових дій, що точаться на Сході країни. Хоча з кожним днем ступінь залученості людей у війну стає дедалі більшим. Тиждень вирішив розібратися в тому, як українці ставляться до подій на Донбасі й наскільки вони розуміють сутність ситуації в України.
Війна в головах
«У класичному визначенні в нас війни немає, – пояснює Віктор Чумак, нардеп від УДАРу та колишній військовий, генерал-майор у відставці, що одним із перших серед політиків став називати події на Сході війною. – Адже формально відсутня країна-агресор, яка офіційно оголосила б нам війну, котру ми офіційно визнали б такою, з якою вели б офіційну ж збройну боротьбу, з якою розірвали б усі дипломатичні відносини, повністю замкнули кордони, заблокували будь-яке транспортне сполучення, закрили всі підприємства з російським капіталом чи російської власності на своїй території і так далі. Так, за визначенням із підручника історії, війни немає, але настав час його переписати, бо вона може бути гібридна, асиметрична, нового типу тощо. Фактично є країна-агресор, яка розв’язала з нами війну нового типу неофіційними збройними силами, зокрема найманцями, парамілітарними формуваннями, у складі яких чимало громадян України. Найгірше, що абсолютно незрозуміло, як діяти в умовах міжнародного права під час такої війни, яка зараз реально точиться в країні. Вона ведеться не тільки в суто військовій сфері, а й в енергетичній, інформаційній, економічній. І це все війна, без усіляких еківоків».
За інформацією агенції Reuters, «Червоний Хрест», провідна організація в плані пошуку правильних формулювань щодо сутності конфліктів, визнав, що Україна перебуває у стані війни. Думка українців стосовно подій у власній країні не відрізняється від погляду з-за кордону – хіба що певна категорія мешканців Сходу все ніяк не хоче зізнатися собі в повному краху звичної картини про «дружбу народів» та «братську Росію».
«В українському соціумі є чітке усвідомлення війни та її невідворотності, – стверджує Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ з наукових питань. – Як і розуміння того, що вона нав’язана збоку, зовнішніми силами. Тож переважна частина суспільства визнає її. Є й дві маргінальніші позиції. Перша – позитивний погляд на війну як на процес, що сприятиме гуртуванню української нації, бо перекує її свідомість в умовах важких випробувань. Цей погляд поширений серед найбільш національно орієнтованої частини суспільства. Якщо говорити територіально, то це насамперед Галичина та Київ. Друга позиція переважно донецька, яка полягає в тому, що, мовляв, це політики всіх посварили, ні війні».
Читайте також: Чернігівщина: жіночий бунт проти погонів
Окремо варто розглянути феномен Дніпропетровська, який зараз демонструє чи не більший патріотизм та самовідданість, ніж традиційно Львів і Київ. «Якщо говорити про Дніпропетровськ, то, окрім впливу пана Коломойського, я схиляюся до прагматичного пояснення вибуху патріотизму й лояльності до української ідеї та активної роботи на перемогу у війні, – стверджує Євген Головаха. – Люди на прикладі сусіднього Донбасу дуже чітко побачили, що їх очікує в разі такого розвитку подій, як у східних областях. Найважливіше, якщо говорити про Дніпропетровськ, Харків, не кажучи вже про Одесу, – це те, що мовчазна більшість обивателів просто боїться того кошмару, який зараз панує на Сході. Вони вжахнулися донецької охлократії та русофільства. Тому будь-які спроби розкачати ситуацію там наражаються на серйозний опір, натомість велику підтримку мають дії з наведення ладу та порядку. Ну й не варто забувати, що саме Дніпропетровщина та Запоріжжя є колискою козаччини й махновщини, і цей вільнолюбний дух, незважаючи на радянські часи, зараз прокинувся».
КРЕАКЛИ Й МАНКУРТИ
Якщо говорити про ставлення до війни залежно від віку та належності до тієї чи тієї верстви суспільства, то тут спостерігається цікава картина. «Рушійною силою і становим хребтом вектора боротьби проти Росії є ті самі «креакли» й середній клас, які фактично були головними дійовими особами на Майдані, – стверджує суспільствознавець Сергій Струтинський. – Саме ці прошарки становлять основу добровольчих з’єднань і волонтерських організацій, які допомагають фронту. Їхній вік – від 20 до 40». Однак показовою тенденцією є те, що переважна частина так званих класичних радянських людей 1955–1970-х років народження, які у своєму житті найбільше бояться хаосу, якраз його й побачили в діях Росії на Сході. Вони однозначно виступають проти кривавого безумства, у яке намагається занурити країну Кремль, тому стали лояльними до українського проекту.
Читайте також: Як допомогти війську?
Хоча більшість українців розуміють, що вони живуть у стані війни, однак є чимало тих, хто зовсім не палає бажанням переводити своє життя на воєнні рейки. Вони спокійно їздять відпочивати, викладаючи веселі фотографії з мандрівок, ходять по ресторанах, живуть так, ніби нічого не змінилося. «У такому типі поведінки проглядається не фаталістично-ремарківське бажання «жити сьогодні, ніби це останній день», – пояснює психолог Надія Артишко. – Це радше інфантилізм і брак громадянської свідомості – деякі люди або бояться пускати війну в своє життя, або свідомо не роблять цього через винятковий егоїзм і відсутність емпатії. Прикметно, що йдеться передовсім про молодь від 20 до 35. Представники старших поколінь і через пережитий досвід, і через усотану з материнським молоком у радянські часи військову парадигму мислення не можуть бути байдужими до війни. А ось молоді манкурти, виховані у споживацтві, можуть. Цікаво, що переважна частина такої молоді належить до заможної частини суспільства, котра звикла жити на широку ногу й не бажає міняти свій особистий комфорт ні з яких патріотичних міркувань, що є для неї дикими й смішними. Хоча все ж здебільшого суспільство вже зараз готове морально до війни, тобто ладне допомагати фронту, терпіти труднощі тощо. Особливо ті молоді люди, які мають винятково високий патріотичний дух».
Однак тут дуже важливо визначити, де пролягає межа між мобілізацією та мілітаризацією суспільства, яка теж не є позитивним фактором. «Власне, найбільша дилема, яка зараз стоїть перед Україною – мілітаризуватися остаточно чи ні, – аналізує суспільствознавець Сергій Струтинський. – З одного боку, і це факт, про який кажуть усі, хто виїздить із зони збройного конфлікту, більша частина країни живе так, ніби ніякої війни немає. Так, десь там стріляють, але нас це поки що не обходить. Зрозуміло, у такому ставленні є й певний вплив національної ідеологеми. З другого – у тому є й позитивний момент. Адже перетворити все суспільство на «країну на марші» не так і складно. Натомість дуже важко буде таку країну з цього стану виводити й переорієнтовувати на процес творення. Варто враховувати, що гранично мілітаризоване суспільство зазнає дуже важкої соціопсихологічної травми, вплив якої потім буде розтягнутий на покоління. Найкраще свідчення – сучасна Росія, яка так і не пережила травми від Другої світової війни».
Україна, на щастя, досі не перетворилася на єдину велику військову колону. «Хоча ситуація може дуже швидко й докорінно змінитися в разі введення воєнного стану та загальної мобілізації, – пояснює Євген Головаха. – Два-три місяці – й ми не впізнаємо ні країни, ні людей. Звичайно, у психологічному вимірі війна – це завжди стрес і травма. І чи варто зараз переводити суспільство остаточно на воєнні рейки, мають вирішувати виключно військові професіонали».
Читайте також: Добровільні призовники
«Суспільство в Україні переважно мобілізоване, – підсумовує Віктор Чумак. – Навіть в Ізраїлі, який живе, по суті, в стані постійної війни, так само не всі ходять колонами, люди не на передовій радіють життю. Так, можна побачити дівчину з автоматом просто на вулиці, але це пов’язано не з граничною мілітаризацією суспільства, а з тим, що там є загальний військовий обов’язок. І та дівчина не на війні, а просто йде з якоїсь підготовки чи вправ. Тож не треба, щоб усі бігли на фронт у камуфляжі. Цілком достатньо, щоб кожен робив власну справу на своєму місці. Але максимально мобілізовано та чесно».