У боротьбі з ганебним історичним минулим хороших рішень не буває, бувають тільки погані й ще гірші, бо неможливо змінити минуле, тільки його оцінку. Ніяк не викреслити з енциклопедій ані Гітлера, ані Пол Пота, бо вони, дідько, були! У нашому випадку були Чубар і Гамарник, Косіор і Балицький, Щербицький і Федорчук, хоча є величезна спокуса їх закреслити й вести генеалогію відразу від Мазепи або, як варіант, від лагідних трипільців. Вдавати, що воно не існувало, — заганяти проблему в підсвідоме, де й без того всілякого мотлоху піднакопичилося.
Хай там як, а УРСР була як мінімум формою існування соборної України, а якщо говорити про тривале існування, то першою в історії (щоправда, за вилученням етнічних земель на заході й на сході, але про них доведеться забути). І ця соборна Україна була соціалістичною. Лівою. Лівими були Довженко, Тичина, геть усе Розстріляне відродження, лівою була більшість українських шістдесятників, навіть частина дисидентів. Ідеться не лише про конформізм, це була загальна мелодія життя того клятого XX століття. Про простого українця годі говорити: після природної сепарації в ході великого спротиву, коли фізично винищили всіх непокірних, йому залишалося хіба що пристосовуватися й будувати лагідну соціалістичну колоніальну Україну, яку ми, власне, отримали. Зараз поточне завдання полягає в тому, щоб не лише прибрати зовнішні атрибути тієї доби й того способу мислення, а й рішуче переформатувати спадок, крок за кроком усвідомити еволюцію українського комунізму від фанатизму до маразму.
На відміну від багатьох моїх друзів і знайомих я не відчув священного трепету від звісток про руйнування чергового радянського артефакту, зокрема мозаїк, навколо яких було стільки галасу. Хоча мав би. Зло, знаєте, завжди легше естетизувати у витворах мистецтва. Що я можу зробити, якщо пам’ятники лиходію Каракаллі виразніші за статуї праведника Марка Аврелія, а портрет аморального найманця Ґаттамелати чіпляє більше, ніж зображення одухотвореного святого Георгія! Може, через років 500, коли висохне кров і забудеться лихо, за наших бронзових і гранітних Лєнінів змагатимуться Лувр і Британський музей?
Та ні, навряд чи, серед пам’яток пізньої УРСР, а саме навколо них точаться суперечки, на диво мало шедеврів. М’яко кажучи, не Донателло. Хіба що документи епохи. Монументи болю. Свідчення нездарності. Передусім це потворно, нецікаво, нудно, а потім уже шкідливо в сенсі отруйності. Зберігати довкола себе совковий антураж (не кажучи про назви міст і вулиць: психопата Дзєржинского, вискочня Кірова, маріонетки Петровського) — це все одно що ділити ліжко з мумією. Це вже не благородна туга, а статеве збочення. Підкреслюю, сам по собі запізнілий закон про дерадянізацію вкрай потрібний, тільки він зачіпає зовнішній, найбільш нісенітний шар сенсів. Ситуація нагадує давній і, перепрошую, не так вишуканий, як влучний анекдот про реформу в борделі, де обмежилися заміною вивіски замість ротації серед працівниць.
Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України
Глибинний зміст дерадянізації (вона ж деколонізація) лишається недоторканим. Адже це найпростіше: дати вказівку начальнику ЖЕКу, той візьме бригаду сантехніків і відколупає серпи й молоти з фасаду дитсадка. А от змінити логіку дій начальника по всій вертикалі, змусити його служити не своєму патрону, а громаді, поміняти всю антропологію влади — завдання значно складніше й наразі непідйомне.
У цьому сенсі недавні анекдотичні зусилля нових-старих керманичів на місцях вельми показові: намагання зберегти символічні реперні точки старого порядку, ознаки ментальної залежності від фантомного «спільного минулого» (тим більш анекдотичні, що в СРСР тому ж панові Кернесу максимум, що світило, то це посада директора гастроному) збігаються з їхньою логікою збереження самого
принципу володарювання.
Тому до процесу дерадянізації слід ставитися безкомпромісніше, сприймаючи його як необхідний, але тільки перший крок очищення. Бо новий феодал у вишиванці з «Кобзарем» нічим не кращий за старого феодала в старомодному костюмі з повним зібранням творів класиків. Модус його безвідповідальності й ненажерливості той самий. Тільки тепер він не боїться парткомісії, а його начальство чомусь переймається зовсім іншими проблемами.