До того, як Ізраїль нарешті сам узявся за знищення ядерної програми та військової інфраструктури іранського режиму, західні — особливо європейські — демократії десятиліттями проводили політику умиротворення і тривіалізації щодо керівництва в Тегерані.
Особливо завзято підтримувана надія на «реформування» чи «лібералізацію» «Ісламської Республіки» слугувала європейцям виправданням для продовження добрих ділових стосунків з іранською диктатурою. Цим самим вони підтримували та закріплювали систему правління, яка з самого початку не мала на меті нічого іншого, окрім знищення єврейської держави та занурення всього Близького Сходу у терор і дестабілізацію.
Це було таке ж виправдовування і прихильність, яку Захід продемонстрував до путінської Росії, головного союзника тегеранського режиму. Щонайпізніше з початком російської агресії проти України у 2014 році західні уряди та суспільства мали б усвідомити, що злочинна держава Путіна не піддається жодній знайомій нам раціональності, а тому не може бути «партнером» ані в економічній, ані в безпековій політиці. Оскільки вони відмовилися це визнати, їх в основному застало зненацька те, що у 2022 році Кремль фактично серйозно взявся за свою геноцидну кампанію знищення всієї України.
Таке ставлення західних демократій означає повернення до поведінкових моделей політики умиротворення 1930-х років. Однак історія потурання агресивним авторитарним режимам почалася не лише із захопленням влади Гітлером. Диктатуру Беніто Муссоліні, встановлену на початку 1920-х років, на Заході тривалий час ідеалізували навіть серед представників середнього класу — через страх перед комуністичною революцією, а також тому, що значна частина західних еліт сама загравала з ідеєю авторитарного розв’язання внутрішніх конфліктів своїх суспільств.
Однак цю надмірну застережливість Захід застосовував не лише до фашизму та націонал-соціалізму, але й на ранніх етапах існування до Радянського Союзу. Після того, як Велика Британія вже «нормалізувала» свої відносини з Москвою, на початку 1930-х років у США посилився тиск на уряд з боку впливових підприємців, які вимагали розчистити шлях для ведення прибуткового бізнесу з СРСР. Люди з радістю вірили запевненням Сталіна, що він більше не прагне світової революції і щиро бажає мирної торгівлі з капіталістичним світом.
Коли британський журналіст Ґарет Джонс розкрив правду про Голодомор, вчинений радянською владою в Україні у 1932-33 роках, уряди провідних західних демократій відкинули це як розповсюдження пропаганди про звірства, яка могла б зірвати процес зближення з Москвою. Завдяки мовчанню Заходу радянському керівництву було легше заперечувати і приховувати цей злочин геноциду впродовж багатьох десятиліть.
З огляду на цю тривалу традицію недооцінки та відбілювання тоталітарних агресорів всіх мастей, виникає питання про те, якою мірою демократії мають структурну тенденцію до умиротворення. Насправді існує низка чинників, які змушують ліберальні суспільства триматися осторонь авторитарних режимів і обманювати самих себе щодо їхніх справжніх намірів.
По-перше, існують засади вільної економіки, яка для свого процвітання потребує відкритих ринків і максимально необмеженої світової торгівлі. Однак для того, щоб стримувати авторитарних агресорів, необхідно піти на обмеження в економічних відносинах, як-от санкції. Таким чином здається, що принципи ринкової економіки та етичні максими демократії вступають у конфлікт між собою. Однак при ближчому розгляді ці висновки виявляються поспішними. Адже інвестиції в держави зі свавільними режимами можуть несподівано обернутися катастрофою — як це нещодавно продемонстрував масштабний крах «російського бізнесу» в результаті російської агресивної війни.
Пріоритет короткострокової економічної вигоди над нібито «відірваною від життя» демократичною мораллю часто призводить до ціннісного релятивізму, який постулює, що «наші» нормативні стандарти не повинні «нав’язуватися» незахідним культурам. Цей аргумент, який начебто демонструє повагу до культурного розмаїття, часто використовується як ширма, коли насправді йдеться про безперешкодне ведення бізнесу з деспотіями.
Парадоксально, але цей культурний релятивізм, що приховує гонитву за прибутком, віддзеркалюється силами, які переслідують протилежні до капіталізму мотиви.
Самокритична переоцінка злочинів європейського колоніалізму має суттєве значення для сучасних західних демократій. Однак, коли ліві антикапіталісти і «постколоніалісти» використовують це для виправдання сучасних кривавих режимів на так званому «глобальному Півдні», вони перевертають уроки колоніального минулого з ніг на голову.
Це ставлення напрочуд схоже на те, яке мали провідні західні політики у 1930-х роках щодо націонал-соціалістичної Німеччини. Вони зі співчуттям ставилися до гітлерівського реваншизму, оскільки Німеччина, мовляв, була глибоко «принижена» Версальським договором. Так само сьогодні імперіалістичну політику китайського режиму виставляють у м’якшому світлі, посилаючись на колишнє приниження Китаю з боку європейських колоніальних держав.
Через обґрунтовану огиду до війни ліберальні демократії завжди ухилялися від конфронтації з агресивними автократичними і тоталітарними державами. Однак останні події на Близькому Сході вкотре продемонстрували, що умиротворення не сприяє досягненню миру. Навпаки, воно з великою ймовірністю прокладає шлях до війни.