Вони почувалися недооціненими й скривдженими. Тепер, кажуть одне одному, коли в Білому домі демократ, усе знову буде гаразд.
Далекого 2008 року добігла кінця доба нелюбого президента Джорджа Буша-молодшого. Дванадцять років по тому, коли відходить у небуття головування Дональда Трампа, у європейській громадській думці знову панує суміш скривдженості й нереалістичного оптимізму. Чи справді за Джо Байдена житиметься легше?
Певною мірою, так. Якби Трампа переобрали, він і справді міг би вивести Сполучені Штати з НАТО. На думку спадають й інші можливі неприємні сюрпризи, що непродумано й завжди без належної підготовки цілком могли з’являтися в твітері. Та лідерство на Заході — це не тільки Realpolitik геополітичних змагань. Воно вимагає уваги до цінностей, від чого Трампова Адміністрація, здавалося, була геть далекою.
Натомість новообраний президент Джо Байден не тільки передбачуваний. Він досвідчений. Він глибоко й на особистому рівні переймається європейською безпекою. Годі уявити іншого світового лідера (спадає на думку хіба що Анґела Меркель), щоби так добре, як Байден, орієнтувався у справах Боснії, Белфастської угоди чи Нагірного Карабаґу. Він вірить і висловлюється за цінності, що перебувають в основі трансатлантичного альянсу. Під час його передвиборчої промови на Мюнхенській конференції з безпеки 2019 року я був свідком невдаваного захвату, ба навіть зі сльозами на очах, серед зазвичай незворушної аудиторії. Цілком зрозуміло, чому стільки європейських політичних лідерів зустріли його перемогу радістю (й полегкістю).
Проте розслаблятися було б помилкою, і на те є три причини.
По-перше, внутрішні чинники, які зумовили прихід Трампа до влади, нікуди не ділися, що й засвідчив невеликий відрив Байденової перемоги. Якби не пандемія, чинний президент переміг би. Наступні вибори всього за чотири роки. На них може перемогти трампівський республіканський кандидат, і тоді доба Байдена може видатися аномальним анахронізмом. Американці теж мають узяти це до уваги. США десятиліттями завойовували репутацію стабільності у сфері зовнішньої політики, а легковажні слова й дії завдали сильного й швидкого удару, від якого країна оговтається не скоро.
По-друге, навіть у короткочасній перспективі європейська безпека не буде нагальним питанням на порядку денному у Вашингтоні, де переймаються Китаєм, економічними негараздами й внутрішньою політичною поляризацією. Тим, кому хибно запам’ятався період Адміністрації Обами як трансатлантична золота доба, варто освіжити пам’ять про витоки інформації, образи й хиби. Що й казати про «перезавантаження» із Росією, недолуге згортання систем протиракетної оборони в Польщі й Чехії, «поворот до Азії» й легковажну риторику («партнери» замість «союзники»). Союзникам також слід утриматися від скидання зі своїх плечей тягаря проблем. На саміті НАТО в Празі 2009 року довгі скарги й вимоги європейських союзників розлютили новообраного президента Барака Обаму.
Читайте також: Поле електоральної битви
По-третє, наші вороги не сплять. Незалежно від того, чи виявляє (або можуть виявляти) США більше підтримки, Європі треба брати на себе більше відповідальності за власну безпеку: більше витрачати й більше робити. Загрози не тільки військові — не менш важливими є значно складніші питання стримування й стійкості перед лицем кібератак, брудних грошей, інформаційної війни й інших видів впливу. Для цього знадобляться нові форми співпраці між країнами й учасниками наших політичних та економічних систем. Китай становить головну загрозу, що її Адміністрація Обами здебільшого проґавила, а команда Трампа швидко взялася нейтралізовувати. Крім того, Трамп побачив, що Іранська ядерна угода не притлумила деструктивних регіональних амбіцій ісламської республіки. Зустрічаючи нову Адміністрацію, європейці мають визнати, що на деяких фронтах Байденів попередник мав рацію, і це буде наймудрішим підходом. Американцям також слід це враховувати.