До минулого недбало ставитися не можна. Однак ще ніколи в сучасній історії Україна не була такою сильною й заможною, як нині, а перспективи не були такими блискучими.
Легко забувається те, якою хиткою була державність України після 1991 року. Радянська бюрократія була некомпетентною, але непохитною. Реформи загрузли. Навіть розчищення київських вулиць від льоду й снігу взимку, схоже, виходило за межі можливостей влади. Корупція процвітала, особливо коли йшлося про кошти, виручені з оренди газотранспортної системи. Росії не треба було залякувати Україну: вона й так отримувала, що хотіла.
Також легко забувається, що зовнішні уявлення про Україну були просякнуті кліше й стереотипами. Країна була поділена на «російськомовний схід» і «україномовний захід». Близько до поверхні булькотів неонацизм. Економіка перебувала на межі краху. Українці були такі травмовані минулим, що не могли думати про майбутнє. Інших халеп теж не бракувало. Тимчасом дипломатія України була зосереджена на другорядному питанні: заміни латиничного написання назви столиці з Kiev на Kyiv.
Читайте також: Інновації у фінансовому секторі: десятирічний горизонт
Зараз уже здається, що все це було давно й неправда. Кліше розвіялися після обрання російськомовного президента єврейського походження та завоювання першим темношкірим депутатом України олімпійського «золота». Структура економіки трансформувалася. Змінилася й фіскальна позиція: нещодавній рейтинг B від агентства Fitch із позитивним прогнозом ще кілька років тому видався б фантастикою. Складно повірити, що Україна не імпортувала російський газ із 2014 року. Триває цифрова трансформація сфери управління. Я бачив, які зрушення принесла така трансформація Естонії як у повсякденному житті, так і в репутації країни за кордоном.
Ще багато належить зробити. Та я переконаний, що найгірше позаду. Україна тепер — упевнена, стійка держава. Надійна стратегія зміцнюється за рахунок досвіду і нового покоління політичних та економічних лідерів, що просуває країну на впливові позиції.
Усе це важливо для українців. Однак успішність України має також важливе стратегічне значення для решти Європи. Йдеться не тільки про площу й населення країни, а й про виклик путінської Росії. Тимчасом як Україна динамічна — Росія стагнує. Україна толерантна — Росія шовіністична. Україна плюралістична — Росія монолістична. Україна вільно говорить про свою історію — Росія вигадує побрехеньки й міфи. Україна відкрита до світу — Росія дедалі більше закривається.
Читайте також: Наслідувати успішні приклади
Путін це знає. Саме тому його пропагандистська машина поливає Україну брудом більше, ніж будь-яку іншу країну. Саме тому російський лідер завзято шукає способів послабити прогрес Києва. Промовистим свідченням одержимості була нещодавня сміховинна «стаття» про українську історію. Це те саме, що американський президент не полінувався б написати тисячі слів про психоісторичні зв’язки Сполучених Штатів і Канади. Або шведський політик написав про Норвегію. Або британський — про Ірландію чи Шотландію. Це божевілля можна порівняти хіба з невротичним ставленням Сі Цзіньпіна до тайванського питання.
Неймовірний прогрес України з 1991 року — жахіття для Росії, чиї багатостраждальні відносини з історією виявляються в географії й реалізуються силовими методами. Відчайдушна загроза путінському режиму може призвести до відчайдушних заходів. Ось чому західна підтримка така важлива для України — і ось чому мене так злить її відсутність.