Важко здивувати когось тезою, що давньогрецькі міфи — тобто їхні образи, персонажі, естетика — стали інструментом осмислення сучасності. Адже щонайменше кількість феміністичних перепрочитань давньогрецької міфології свідчить про тривалий тренд, який продовжують активно підтримувати одні й гостро критикувати інші, а проте ані прихильність, ані критика не зупиняє від появи нових і нових текстів, зокрема й українською.
Зрештою, історія української літератури може засвідчити навіть традицію послідовного перечитування канонічних давньогрецьких текстів через гостро сучасну політичну призму — згадаймо (але не обмежуймося) хоча б «Кассандру» Лесі Українки.
Та що справді цікаво, так це те, чи обмірковує сучасна українська література черговий (і найбільший) політичний виклик — російсько-українську війну, — інструменталізуючи давньогрецьку спадщину? Відповідь — так, і саме про такі тексти поговоримо далі.
«Погляд Медузи» Любка Дереша: покарана Афіною Медуза
Принаймні два романи, написані після початку повномасштабного вторгнення, використовують давньогрецькі міфи як певну сюжетну надбудову, що визначає спосіб читання всього тексту.
І перший із них — «Погляд Медузи» Любка Дереша, видрукуваний 2024 року. У центрі сюжету — цивільний Лесь та військовик Славко, колишні шкільні товариші, звʼязок яких, однак, порушено через провину одного й травматичний досвід поранення іншого. Відтак літературознавець і викладач Лесь, що переживає за травму товариша й взаємну віддаленість, яка лише наростає, вирушає у своєрідну подорож власними дитячими спогадами й викладацькими практиками вже часів війни, аби зрозуміти, якою є його роль у часи політичних і особистих зламів. Принагідно персонажі зіштовхуються не лише з турбулентною реальністю, але й із родинними травмами, проблемами у власному сімейному житті й відгомонами своїх суперечливих виборів. І поруч з усім цим — образ Медузи, який запрошує дивитися на історії персонажів й осмислення досвіду війни загалом інакше.
Але повернімося до власне міфу про Медузу — потворну жінку з отруйними зміями на голові, один лиш погляд якої перетворює жертву на камінь і яку знаємо перш за все (але не лише) за історією Персея — героя, якому вдається відшукати й убити Медузу. Існувало кілька версій на позір добре знайомої історії: одні стверджували, що Медуза ніколи не була людиною, інші — що вона перетворилася на чудовисько через прокляття Афіни, яка покарала дівчину, що начебто осквернила храм, а насправді просто стала жертвою зґвалтування, і справжнім винуватцем, звісно, був чоловік, імʼя якому — Посейдон.
Зрештою, зовсім не дивно, що сюжет зацікавив феміністок, які й досі використовують образ Медузи для дослідження віктимблеймінгу та того, як влада корелює з унормованістю насилля. Міфічний образ став яскравою ілюстрацією істоти, життя якої визначається пережитою травмою та болісними трансформаціями (фізичними й психологічними), — трансформаціями, які не тільки заважають рухатися далі, але й починають нові й нові кола насилля. Важить таке прочитання і Дерешу, який інтерпретує міф про Медузу як «історію про травму, від якої людина ціпеніє і перестає жити звичним життям», вибудовуючи таким чином пряму паралель: війна — травма, що знечулює, змушує заціпеніти.
Українці ж у цій системі — жертви подвійно. З одного боку, несправедливо покарані війною носії страшного горя (військовий Славко), а з іншого — ті, хто ціпеніє перед малозрозумілою інакшістю (вчитель Лесь). Крутити образ можна і в інший бік, адже для повного вивершення аналогії потрібен ще й Персей, який подолає Медузу-травму. Функцію останнього, здається, має втілити митець у широкому сенсі, письменник зокрема, адже «з допомогою щита Афіни, або непрямого вдивляння — через літературу, мистецтво, через вільні асоціації — та знання Гермеса — тобто, знання про звʼязок між свідомим і несвідомим — ми можемо наблизитися до подолання травми». А проте чи має ця аналогія потенціал вивершитися вповні, якщо Персей — радше той, хто вбиває невинно покарану жінку задля самореалізації, а не просто герой, який знешкоджує загрозливе чудовисько? Це, звісно, якщо ми продовжуємо йти феміністськими прочитаннями міфу, на стежку яких, здається, стали на початках.
«Катананхе» Софії Андрухович: Атеон, що стає оленем
Значно чутливішою до феміністської оптики вочевидь є Софія Андрухович і її роман «Катананхе» (2024). Авторка звертається до міфу про покараного Артемідою Актеона, що його розгнівана богиня, яку молодик запопав за купанням у водоймі, покарала, перетворивши на оленя, якого, зрештою, загризли його ж пси, не пізнавши у тварині власного хазяїна.
Бути знайомим із міфом до прочитання роману не обовʼязково. Сцена перетворення та терзання собаками відкриває книгу. Відповідно — дає свободу танцювати через цей сюжет так далеко, як дозволяє асоціативне мислення. Сама ж історія переносить нас за n–нну кількість років після завершення (чи надто довгого тривання?) війни. Про це не говориться прямо, радше натяками: флешбек головної персонажки до сидіння в укритті, кілька зруйнованих будинків, де сквотяться безхатьки, згадка, що в сусідів загинув син… У романі не зрозуміло, хто переміг, видно лиш, наскільки поламані люди — зокрема й тим, що намагаються жити так, ніби нічого не сталося. У центрі — звичайна сімʼя, що живе на Оболоні: психіатр Олекса, його дружина й художниця Леся, їхня донька-підлітка Тая, їхні старші сусіди Жанна й Максим — та хитрі вузли їхніх стосунків: компульсивних, нервових, химерних.
Міф про Актеона зʼявляється на рівні змісту — наприклад коли за купанням Жанни підглядають. На рівні змісту міф і переписується — наприклад коли заборонені сексуальні стосунки все ж таки вивершуються (нагадаю, що Артеміда дала обітницю цнотливості, тому й свідок її голизни став тим, хто підважує валідність рішення та агентність того, хто вирішив). До речі про агентність і перепрочитання: внаслідок покарання богині Актеон не помирає — це радше акт відновлення ієрархій та впокорення жінкою чоловіка. А от смерть — справа рук самого Актеона, який, несвідомий власної трансформації, приваблює своїм вигуком псів, що його й знищують — вчорашні друзі, частина його вчорашнього «Я». Роман «Катананхе» — прекрасний у своїй багатошаровості, й розгадувати його, мов головоломку, можна й треба дуже довго. А проте в сухому залишку знову маємо історію про травму — тільки цього разу притлумлену, законсервовану, таку, що розʼїдає зсередини.
Прикметно, що читачі роману часто ділилися в мережі спантеличеними відгуками: мовляв, так, інтегрованість міфу очевидна й прозора, але що саме він тут робить? Рецепція- боніколи не випадкова й завжди симптоматична. І вона свідчить: і «Катананхе», і «Погляд Медузи», усупереч численним відмінностям, серед яких і цілісність розбудови міфологічної метафори, що тримає сюжет, і стилістична вправність, яку автори демонструють у процесі, опинилися на різних кінцях одного виклику — спроби етично відмежуватися від прямої роботи з воєнним фактажем через звернення до найкласичніших з усіх сюжетів.
У випадку Дереша побічними ефектами таких вправ стає беззастережна довірливість до прямих аналогій: переслідуючи як мету нюансованість опису російсько-української війни, автор, здається, забуває про взорування на множинність читань обраного міфу, що, зрештою, й підважує власне задум. Андрухович, навпаки, вкрай делікатна й обережна, навіть філігранна, зокрема й тому, що пише про майбутнє, в якому війна завершилася. Те ж, яким надтонким є звʼязок міфу й власне сюжету, може свідчити як про віру (хоч і здебільшого наївну — це ми знаємо напевне) в ідеального читача, так і про певний страх надто відвертих аналогій, які так часто дають тріщину через поправку на унікальність досвідів, а відповідно — і читань, передбачити всі з яких так само неможливо, як перерахувати всі досвіди проживання війни.
«Летиція Курʼята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» Віри Курико: нескінченна подорож Одіссея
Порівняно з двома попередніми романами інтервенція давньогрецьких міфів у роман Віри Курико «Летиція Курʼята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька», виданий у 2025-му, — радше епізодична, а проте працює зовсім не так, як у Дереша й Андрухович, і вже тому вартує особливо уважного розгляду. Але спочатку про сюжет.
Читайте також: Роман Віри Курико: «Ти тут? — запитував тато маму з війни»
Із ним усе просто. Летиція Курʼята бреше про свого батька кожному зі своїх коханців. Бреше майстерно, красиво, натхненно, інтертекстуально й із метаморфозами. Але одна з найважливіших метаморфоз її батька — Одіссей: так, той що дорогою додому з війни блукав світом десять років і пережив безліч смертельно небезпечних пригод. От тільки цей герой — інший. «Гадаю, що Одіссей вернувся у свій палац в Ітаці досить швидко, а от з війни — не вернувся, і визнати цього не зміг, — пише Курико. — Може, син Телемах мусив подорослішати швидше не через те, що його батька не було поруч, а через те, що його батько, мужній воїн, по війні розгубився й зачинився в кімнаті й вдавав, що пливе на кораблі. Повернувшись з війни вже через кілька місяців, Одіссей сів і продовжив воювати, а щоби якось пояснити це сусідам, родина сказала, що він все ще пливе додому».
Курико йде й далі: пояснює через призму посттравматичного синдрому і зустріч із племенем лотофагів, і сцену з Циклопом. Відтак обмін між текстами тут відбувається в інший бік: не обраний автором міф визначає те, як ми інтерпретуємо реальні події, а реальні події — й безумовно важить, що це події саме російсько-української війни, тяглість якої можна співвіднести з тривалістю подорожі Одіссея, — розширюють поле інтерпретації міфу — і завдання це не з простих, враховуючи, що про «Одіссею» написані цілі бібліотеки.
Чи не найбільше вражає те, як мимохідь пропонується таке прочитання, докорінно й, певно — принаймні для україномовних читачів — назавжди порушуючи те, як бачиться класична історія Одіссея.
«Списки» Мирослава Лаюка: кораблі, що прибувають до Трої
Інший підхід до роботи з міфами демонструє Мирослав Лаюк у «Списках», видрукуваних 2025 року. Іншого підходу, вочевидь, вимагає і форма — Лаюк пише репортажі.
На перший погляд «Списки» — чи не перелік випадкових речей і явищ: чистота, дитинство, книжки… Кожен із лаконічних заголовків зрештою розкриває полотно дуже особистих втрат респондентів, по-своєму неповторних історій, що розгортаються під час спільної катастрофи, а проте вибірка назв здається радше несподіваною. Та це допоки Лаюк не дає ключ, що одночасно пояснює і структуру тексту, і назву. І ключ цей — «Іліада».
«“Пʼятеро мужніх вождів очолили рать беотійську — / Аркесідай, Пенелей, Протоенор і Клоній з Леїтом, / Йшли з ними ті, що в Гірії жили та Авліді скелястій, / В Схені та Сколі, а багатім на пагорби й ліс Етеоні, / В Граї, Теспеї, такрж в Мікалессі широкорівниннім”, — це “Іліада” […]. І це лише частина тих, хто прибув під Трою», — пише Лаюк в одному з фінальних розділів і додає, що «перелік кораблів, за підрахунками дослідників “Іліади” Гомера, дорівнює 1186 одиницям. Вони прибули до Трої з 29 місцевостей, доправивши біля 100 тисяч воїнів. Цей каталог кораблів, воєначальників, племен розтягується на кілька сотень рядків. Це місце в “Іліаді” комусь може видатися нудним; зрештою, багато читачів пропускають цей фрагмент. Але — цей перелік узагальнює тодішню структуру цивілізації. Перелік має бути точним, нічого не можна пропустити. Каталог створює лад (або його ілюзію) — і це його головна мета». Так, уникаючи (може, й дарма аж так відверто) різночитань він викладає всі карти на стіл: розкриває весь задум, в осерді якого — Троянський цикл.
Троянська війна — чи не найвідоміший епізод давньогрецької міфології, тож переказувати сюжет, гадаю, зайве. Та й, здається, Лаюкові не так важить зміст «Іліади», як її композиційні принципи. Відтак і «Списки» — радше вправа з каталогізації війни, що взорується на давньогрецьку практику. Про каталоги в Лаюка, до речі, теж цікаво. Їх руйнування — частина війни: ворог руйнує бібліотеки й документозбірні, ворог створює власні списки в надії, що там, де замість свідчень лишається пустка, легше підмінити памʼять. Тож головне питання за своєю природою дуже «єрґовичівське» — who will be the witness? А Лаюка хвилює точно те саме, що й колись Єрґовича, бо ж лунає відповідь: «Перелік кораблів під Троєю в “Іліаді” — це можливість потім визначити перелік втрачених кораблів».
Отож, чи вдасться прочитати «Списки», нічогісінько не знаючи про «Іліаду» й Троянську війну? Так. Чи визначає «Іліада» концепцію, що, зрештою, диктує композицію? Теж так. Чи обмежує перевага каталогізування над наскрізним наративом коло потенційних читачів? Можливо. Чи байдуже це авторові? Імовірно. Адже у «Списках» Лаюк безумовно лишається вірним принципу фіксації, який розробляє у «Бахмуті». Як, до речі, й композиційним експериментам.
І останнє. У «Списках» вкрай багато звернень до класичної літератури в принципі — під класичною маю на увазі те, що однозначно закріпилося принаймні в західному каноні. Ось це вже, звісно, нагадує підхід усіх трьох згаданих авторів — дистанціюватися у безпечний текстуальний простір, аби пояснити й назвати те, що без «подвійної експозиції» пояснити й назвати надто боляче: тягар самовизначення у новій реальності й переосмислення старих соціальних звʼязків; хворобливі візії нас по війні, зболених і скулених; звʼязок із батьком, що зламала війна; кількість втрат — усіляких, — які ще доведеться рахувати.
Епілог
Даний список, вочевидь, не претендує на вичерпність, а лише звертається до різної за своїм масштабом і формою роботи з давньогрецькими міфами в найбільш читаних, помічених чи очікуваних текстах минулих років. Його мета — здійснити спробу інтерпретації тенденції, а не укласти повну бібліографію. Тексти, де міфи є радше епізодичними згадками, ніж продуктивними одиницями, тут не згадані свідомо.
