На тлі домінування в інформаційному просторі теми боротьби (або її імітації нинішньою владою) з певними олігархами, за дужками залишається значно глибша й важливіша проблема. Україна після понад трьох століть перебування під владою Російської імперії в різних її формах звільнилася від неї політично, однак досі залишається в історично притаманній їй люмпенсько-олігархічній суспільній моделі. І її відтворення не припиниться зі зникненням певних олігархів чи, що ймовірніше, з їх заміною на нових. Позаяк реальна проблема полягає в опорі наявної системи на справжніх пріоритетах соціально-економічної політики, яку фактично здійснює і яку мала б здійснювати держава.
Як засвідчили кілька останніх століть світової історії, доля й перспективи будь-якої країни зазвичай прямо залежать саме від співвідношення в її політичному дискурсі різних соціально-економічних пріоритетів. Заохочення підприємництва та економічної активності громадян або домінування симбіозу олігархічної верхівки та люмпенізованої маси, орієнтованих на привласнення й постійні періодичні перерозподіли наявних національних багатств.
Попри майнову прірву між ними, і олігархія, і люмпенізовані верстви за своєю природою є антагоністами приватної ініціативи, конкуренції та інших умов, необхідних і для динамічного розвитку, і для зростання заможності широких верств певного суспільства. Олігархія тому, що така ініціатива ускладнює, а то й повністю унеможливлює її економічне та політичне панування. А люмпенізовані верстви тому, що це суперечить їхньому запиту на «зрівняння в бідності» якщо не всіх, то бодай абсолютної більшості помітних їм у повсякденному житті співгромадян.
Читайте також: Від застою до кризи
Українські олігархи зазвичай не ототожнюються себе з Україною, а залишаються частиною пострадянської «бізнес-еліти», яка прагне привласнити економічні ресурси, не створюючи для них жодного нового потенціалу. Нерідко вони й проживають далеко за межами держави. Водночас люмпенізовані верстви так само нерідко байдужі до того, хто забезпечуватиме їм розподіл крихт зі столу. Відтак їх не цікавить доля країни, що й виявляється під час виборів.
Та й державна політика останніх десятиліть в Україні, попри інші декларовані завдання, навіть більше, ніж у сусідній Росії, була саме засобом реального обмеження конкуренції та вилучення економічних ресурсів з продуктивної економіки. З одного боку, для створення преференцій для олігархату, а з другого — для підтримання люмпенізованих верств у наявному жалюгідному стані.
Успіх економічної діяльності залежав зазвичай не так від її ефективності, як від наближеності до загальнодержавних чи місцевих еліт і здатності ініціювати й максимально використовувати здобуті персональні преференції. А соціальну політику водночас використовували як замінник фонду підкупу люмпенізованих верств, щоб забезпечувати легітимізацію системи через формально представницьку демократію.
Однак проблема в тому, що все це унеможливлює утвердження соціальної справедливості через рівні умови для реалізації потенціалу кожного громадянина й суспільства загалом. Олігархи й надалі зацікавлені підтримувати низьку вартість робочої сили та отримувати ренту в сировинних чи інших монополізованих галузях для привласнення наявного національного багатства за мінімальних витрат. А періодичні соціальні подачки з фокусом на перерозподілі виробленого, а не на створенні умов і заохоченні до підвищення добробуту завдяки зростанню економіки та «національного пирога», залишаються основним шляхом реагування на масштабну бідність в Україні. Відтак нинішні політики дуже активно й результативно для себе та своїх спонсорів експлуатують схильність переважної частини громадян до популізму.
Водночас, як показали останні десятиліття, означена люмпенсько-олігархічна модель в Україні досить гнучка для того, щоб під тиском демонструвати імітацію реформ. Дарма, що в результаті відбуваються не системні, а поверхові й фрагментарні перетворення, апріорі не здатні забезпечити очікуваного позитивного ефекту. А ціною, яку за це платить суспільство, стає не лише відставання, а й неспроможність реально впливати на владу, позаяк для змагальної демократії немає соціально-економічних передумов. Урешті ті, хто прагне вирватися з люмпенсько-олігархічної системи, змушені дедалі активніше шукати можливостей реалізації за межами країни.
Проте слід розуміти, що таке патерналістське суспільство, як наразі в Україні, не здатне самостійно сформулювати запит на зміну наявної олігархічно-люмпенської моделі. Так само як і змінитися еволюційним шляхом у прийнятних для виживання країни часових межах. Воно потребує того, хто не лише навчить, як змінюватися, а й фактично змусить це зробити. Відтак зламати наявну модель люмпенсько-олігархічного симбіозу в українських умовах можна, наприклад, через інструментарій державної влади. Але тільки за умови, що він перебуватиме в руках зацікавлених у змінах людей та організованої сили, яка їм такі зміни «замовить».
Такий інтерес об’єктивно має український неолігархічний бізнес та слабка й порівняно нечисленна українська буржуазія. Так, вони сформувалися нерідко в конфронтації до чужої для неї олігархічно-чиновницької держави, прагнучи мінімізувати свою взаємодію з нею. Однак від здатності нарешті подорослішати й перейти від заперечення держави до її перетворення на інструмент реалізації політики національної модернізації безпосередньо залежить, чи матиме вона шанс не лише на успіх, а хоча б на самозбереження.
Читайте також: Випереджаючи решту. В яких галузях найбільша додана вартість?
Щоб подолати спіраль деградації, до якої країну щоразу сильніше штовхає небезпечна суміш олігархічного лобізму й соціал-популізму, національному бізнесу важливо активніше не лише включитися в зміну державної соціально-економічної політики, а й інвестувати в зміну свідомості громадян через найрізноманітніші інструменти: від ЗМІ до системи освіти. Перебрати вже зараз у цьому напрямі ініціативу й перейти від заперечення «чужої» держави до її перетворення на інструмент впровадження політики національної модернізації.
Альтернативою олігархічно-люмпенській моделі деградації, яка залишалася впродовж останніх десятиліть, має стати модель, що дасть змогу спрямувати енергію якомога ширших верств населення на загальне збільшення «національного пирога». Частка громадян, для яких дуже важливою була можливість підприємницької ініціативи, за даними довгострокових соціологічних досліджень Інституту соціології НАН, залишається надзвичайно високою й становить близько 45—60%. Проте цей потенціал не реалізується в умовах наявної люмпенсько-олігархічної моделі, несправедливого й економічно неефективного розподілу національного багатства.
Важливо покласти край існуванню сфер обмеженого доступу, позбавивши коло «обраних» можливості привласнювати корупційну або природну ренту, гальмуючи розвиток економіки. Не менш, а ймовірно, й більш важливо припинити вправлятися в методах перерозподілу національного багатства. Адже хоч принципи його розподілу в українських реаліях глибокої корумпованості та спотвореної дії соціально-економічних законів таки потребують коригування, сам по собі його перерозподіл не зробить більшість українців заможними.
Відоме прислів’я «з миру по нитці — голому сорочка» працює лише в одному напрямі. Механізм збагачення незначної меншості в умовах прогресування бідності більшості суспільства часто в корупційний, мародерський спосіб апріорі не здатен забезпечити поліпшення життя тієї-таки більшості в разі його перезапуску у зворотному напрямі. З тисяч ниток можна зіткати одну сорочку, однак з неї неможливо забезпечити бодай якимись корисними речами сотні чи тисячі людей. У такому разі кожен або отримає «нитку», яка, звісно, нічого для нього не змінить, або буде змушений нещадно боротися за одну «сорочку» між тисячами нових претендентів на неї. Не кажучи вже про те, що фокусування на перерозподілі національного багатства ще й активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль. Усе це цілковито блокує розвиток країни.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Тому дати реальний шанс подолати бідність і суттєво підвищити статки українцям може лише збільшення загального національного «пирога», кількості отих «сорочок». Тим паче, що в нинішній Україні для цього є всі потрібні умови, адже має величезний потенціал для економічного зростання. Як уже неодноразово йшлося в матеріалах Тижня, кількість безробітних або не зайнятих ефективною працею сягає 8 млн працездатних осіб. І якщо прибрати штучні перепони, запустити мотиваційні механізми та зрозуміло пояснити цим людям можливі шляхи зростання їхнього добробуту в рамках політики збільшення загального розміру «національного пирога», то значна частина громадян такої вкрай бідної країни, як наша, зможе в стислі терміни поліпшити власний достаток, доклавши необхідних зусиль.
Завданням соціально-економічної політики має стати максимальне збільшення кількості громадян, які зможуть скористатися плодами загального економічного зростання, й водночас звузити коло тих, хто не зможе, хто свідомо відкидатимуть пропоновані для поліпшення їхнього життя можливості. Має бути запущено механізми, які максимально вивільнять потенціал людей заробляти собі на життя, реалізовуючи наявні або в разі їх відсутності здобуваючи нові вміння та навички, за які споживачі будуть готові платити гідну ціну.
Водночас важливо скоригувати податкове законодавство в напрямі зниження тиску на виробництво товарів і послуг у країні. А компенсатором зробити вищі податки та збори на товари й послуги, що асоціюються з розкішшю (дорогі авто, речі, житло, коштовності, сервіс готельно-ресторанних закладів преміумкласу тощо). Такий підхід — дієва альтернатива дотеперішнім малоефективним спробам здійснити примусову детінізацію неофіційних доходів мільйонів українців, які шукають креативних способів заробити на життя.