Ріхард Герцінґер політичний колумніст, Берлін

Небезпечні ілюзії Заходу

Опінії
23 Травня 2022, 10:55

На Заході часто легковажно недооцінюють деструктивну внутрішню динаміку ідеологій. Протягом багатьох років політичні лідери та експерти ламали голову над намірами та інтересами, які стоять за все більш радикальною антизахідною риторикою Путіна. Щоб усвідомити всю загрозу, що виходить від путінізму, їм достатньо було просто вірити на слово у те, що Путін та його ідеологічний апарат вже давно відкрито пропагували.

Про це вже також давно можна було детально прочитати в книзі французького письменника Мішеля Єльчанінова, яка вийшла в 2015 році під оригінальною назвою «Dans la tête de Vladimir Poutine» (укр. «В голові у Владіміра Путіна») і тепер перевидана в оновленому варіанті. Навіть тоді вона суперечила поширеному у західній політиці та ЗМІ помилковому уявленні про те, що ідеологія насправді не відігравала значної ролі для Путіна. Його скоріше вважали холодним раціональним прагматиком, який думає лише про свою силу. Таким чином, ненависна суміш антизахідних, месіансько-апокаліптичних, великоросійсько-імперіалістичних та «євразійських» теорем, що вирувала у свідомості Путіна, ігнорувалася політиками або сприймалася недостатньо серйозно.

Книга Єльчанінова детально реконструює світогляд, який Путін зібрав, для легітимізації свого правління. Вона також описує, як він сформувався у нав’язливу ідеологію, яку більше не можна відокремити від особистісних претензій господаря Кремля на владу. Саме таким чином відбулася зміна іміджу Путіна від псевдоліберального реформатора зі схильністю до радянської ностальгії в перші роки його правління до цинічного полководця та пропагандиста нової великоросійської імперської ідеї.

Викривачі із найближчого оточення Путіна забезпечили його філософськими джерелами, з яких він міг черпати ідеї для розвитку своєї інтелектуальної споруди. Бо підготовлений кадебіст, це аж ніяк не незалежний читач, а тим паче інтелектуал. Проте найпізніше на початку його третього президентського терміну в 2012 році йому стало зрозуміло, що владний апарат, який був повністю пристосований до його лідерської особистості, потребує свого роду інтелектуальної надбудови, яка не може складатися ані з простої копії старої радянської державної ідеології, ані з простого реставрованого звернення до концепцій царської доби. Швидше, Путіну вдалося поєднати основні елементи радянської думки з великоросійськими націоналістичними ідеологіями, такими як панславізм та євразійство.

Читайте також: Що в голові Путіна

По суті, є два стовпи радянської системи, які Путін включив у свою структуру влади. По-перше, це спецслужба КДБ, перейменована у ФСБ, яку він вважає «елітним корпусом російської держави». Другий стовп — мілітаристська культура, яка пронизала все радянське життя і завершилася культом перемоги у «Великій Вітчизняній війні» (яку Путін нині закріплює лише за Росією). Його відродження дозволяє Путіну поєднати прославляння військової сили з агресивними претензіями Росії на місіонерство та вищість

Проте в очах Путіна прославлення совєтизму, редукованого до комуністичної науки про державу, було недостатньо, щоб зберегти стабільність його системи правління та забезпечити запланований підйом Росії на рівень світової держави. Звернення глави Кремля до арсеналу ідей великоросійського націоналізму розпочалося приблизно в 2007 році. Тепер він спеціально шукав духовні джерела в історії російських ідей, які б підтримували його ворожий образ «декадентського» західного лібералізму, що хотів відібрати у Росії її сутність і знищити її. Путін бачить російську православну церкву бастіоном, що протистоїть цьому,  тому він зробив її опорою своєї системи правління.

Близький до Путіна націоналконсервативний режисер Нікіта Міхалков вказав Путіну на Івана Ільїна, якого він незабаром почав охоче цитувати. Цей мислитель «білої», антибільшовицької еміграції з фашистськими симпатіями не тільки виступав проти «формальної демократії» Заходу. Ще в 1920-х роках він уявляв «підйом кращих на вершину» як «головне завдання порятунку та національної перебудови» після кінця комунізму: «Людей, відданих Росії, що мають почуття до своєї нації, думають про свою державу, є енергійно творчими, несуть не помсту і падіння народу, а дух визволення, справедливості і злагоди між класами».

Для Путіна подібні речення мали б звучати як очікуваний опис ролі, яку він сам собі визначив: ролі рятівника і реформатора російської нації. Путін також знайшов те, що шукав у антизахідних філософах XIX століття, таких як Константін Лєонтьєв, який вважав, західна культура занепадає з часів Відродження в результаті відходу від християнських цінностей «Заходу» . Або у Ніколаї Данілєвському, який закликав до об’єднання всіх слов’ян під проводом Росії, а також у «євразійцях» початку  XIX століття, Петрі Савицькому та Ніколаї Трубецькому, які мріяли про Росію як центр європейсько-азійської Великої імперії.

Але ідеологічний арсенал Путіна далеко не лише оригінально російський. Він також включає мислителів німецької «консервативної революції» довкола Карла Шмітта та Ернста Юнґера, що створює ідеальний цемент відносинам путінізму з європейськими крайніми правими. Але все, що відбувається в голові Путіна, як підсумовує Єльчанінов, завжди базується «на двох основних тенденціях: ідеї імперіалізму та апології війни».

Тим часом Путін отруїв своєю ідеологією ненависті, замаскованою під месіанське послання про відродження і порятунок, великі верстви російського суспільства. Тому велика надія на те, що загроза, яку сучасна Росія представляє для своїх сусідів і для всього цивілізованого світу, зникне разом із Путіним, може виявитися наступною небезпечною ілюзією Заходу.

93