Офіційна російська пропаганда про це не говорить, її основні гасла: демілітаризація, денацифікація та нейтральний статус України. Але в їхніх головах присутня лише одна ідея: нове возз’єднання України з тим, що вони вважають Росією. Цей міф виявився настільки сильним, що вести дискусію з його адептами та популяризаторами марно. Можна було би махнути на це рукою і сказати “та біс з вами”, але якщо у псевдоісторичних статтях керівництва Росії він живе й сьогодні, і вони є ідеологічним обґрунтуванням російської агресії проти України, то варто ще раз і ще раз про нього говорити. Історія у руках злочинців є зброєю, що несе смерть.
Що ж, вкотре варто нагадати, що ідея про нове возз’єднання України з Росією базується на кількох виразних маніпуляціях. Насамперед йдеться про те, що ідеологи середини XX cтоліття фальшували уявлення про Україну у 1654 і 1954 роках. Це абсолютно неспівставні речі. На 300-літній ювілей у 1954 році під Україною розумілася уся Українська Радянська Соціалістична Республіка у її кордонах, встановлених після Другої світової війни. Можливо вже тоді у голові Микити Хрущова і дозрівала ідея передачі Криму, але суті справи це не змінює. Натомість те, що можна було назвати Україною у 1654 році аж ніяк не дорівнювало політичним та географічним реаліям 1954-го. У середині XVI століття Волинь, Західне Поділля, землі Руського воєводства, не кажучи вже про Буковину та Закарпаття, не були для Богдана Хмельницького теренами, які він міг бодай у якийсь спосіб контролювати. Cлова гетьмана про вигнання ляхів за Віслу, які чомусь іноді інтерпретуються, як програма дій, а також претензія на певну територію, походять з переказу Войцеха Мясковського, що був послом в момент чи не найбільшого тріумфу Хмельницького. Цей переказ слів гетьмана виглядає як суцільна бравада, до того ж — у переказі ймовірного свідка. Хай там як, такий проєкт території під козацьким адмініструванням виглядав в принципі нереалістичним.
Читайте також: Країна кряків і лайфгаків
Друга хибна і замовчувана донедавна справа – це умови угоди, укладеної у Переяславі. З урахуванням того, що оригіналу документу ми не маємо, навіть саме питання про те, що і на яких умовах було підписано, і які наслідки це мало, набуває додаткового забарвлення. Але це вже справа дослідників, а не сучасних політиків. Цій події нашої історії присвячена колосальна кількість досліджень, але принаймні усі сучасні історики погоджуються з наступним. Сторони, що укладали цю угоду, розуміли її кожна по-своєму. Для Московської держави це був черговий акт приєднання нових територій, що добре укладався в ідеологічну програму збирання земель навколо Москви. Свого часу Андреас Каппелер у своїй книжці “Росія як поліетнічна імперія” показав механізм включення до складу Московії татарських держав у середині XVI століття. Ці механізми, застосовані до Казані та Астрахані, нічим не відрізнялися від того, що розпочалося у контрольованих московитами містах на території України після 1654 року. З цим начебто все зрозуміло. Все, що потрапляє на орбіту Москви, згідно із традицією степових номадів, привласнювалося: “Там, де стало копито нашого коня, є наша споконвічна земля”. Натомість Хмельницький та козацька старшина очікували чогось іншого. Виховані у річпосполитській традиції, де володар складає присягу вірності своїм підданим, вони очікували подібного й від московського царя. Їхнє сподівання, що потім все владнається, або ж можна буде обрати іншого покровителя чи протектора, було наївним. Спроби у 1658 році знайти порозуміння і стати третім елементом Речі Посполитої не мали вже шансу на успіх.
Третя маніпуляція навколо ідеї возз’єднання полягала наступному. Попри те, що московити таки бачили відмінності між собою та населенням Гетьманщини, вони все одно наполегливо говорили про місцевих, як про частину свого народу. Офіційно на всіх щаблях відтоді і досьогодні просувалася (з різним ступенем інтенсивності) ідея спільного коріння, віри та мови. Хоча у XVII столітті для ведення офіційного діловодства зі своїми новими підданими у Москві були потрібні перекладачі. Та й сьогодні в цьому плані нічого не змінилося. Усі, мандрівники, котрі записували свої спостереження про українські та московські землі, підкреслювали виразну різницю у всьому, яка впадала в око. Павло Алепський, стисло описуючи дворічне перебування у Московії, зазначив: “Упродовж цих двох років у Московії замок висів на наших серцях, а розум було до крайнощів пригнічено й скуто, бо в цій країні ніхто не може відчувати себе хоча б трохи вільним і вдоволеним, крім хіба що корінних обивателів, а всяк, як-от ми, хоч би він став володарем цієї країни, ніколи не перестане ніяковіти духом і тривожитися серцем. Навпаки, країна козаків була для нас немовби нашою рідною землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями та людьми, як-от ми самі”.
Читайте також: Російська культура: що в ній “рятувати”?
Здавалося, що бодай у церкві мало би бути бути більше спільного, ніж серед простих посполитих. Але й там Москву спіткало розчарування, що вилилося у чергове “возз’єднання” Київської митрополії з Московською у 1686 році. Православна церква Київської митрополії, перебуваючи у межах не тільки іншої держави, а радше у світі іншої культури та традицій, на середину XVII століття була настільки іншою, що московські церковники щиро підозрювали її у єресях. Якщо реформація у XVI столітті не сильно зачепила православну церкву Польського королівства та Великого князівства Литовського, то вже контрреформація та унія Київської митрополії, укладена у 1596 році, та наступна конфесіалізація разом з ґрунтовними реформами Петра Могили зробили Київську церкву набагато модернішою, ніж Московська. Якщо подивтися на богословські та історичні праці середини та другої половини XVII cтоліття, то інтелектуальний рівень київських авторів був таким, що у Московській державі їм не було рівних. Не даремно у подальшому саме вихідці з Київської митрополії були чи не головними творцями ідеї імперії.
Москва тоді, як і сьогодні, по шматочку, у різних сферах гнула і продовжує гнути свою лінію. Попри те, що подібна методика брехні та маніпуляцій примітивна, вона має одну велику перевагу. Вона проста, а її методичне застосування призводить до того, що вже через покоління, за допомогою репресій та насилля, усі починають вважати, що так і є. Йозеф Гебельс любив повторювати: “Люди люблять ті пісні, які знають”. В історії та пропаганді слово “возз’єднання” у поєднанні з Україною було і є тією старою, всім давно відомою піснею. Покоління істориків використовували її у XX столітті практично у будь-якому наративі української історії. Читаючи, а радше вже гортаючи, старі праці, помічаєш, що чи не весь хід нашої історії був просякнутим магістральною темою: український народ прагнув чи не з часів Батия “возз’єднатися” з “братнім” народом московитів. Мене абсолютно не дивує, що імперсько-більшовицькими штампами просякнуті сучасні пропагандистські і псевдоісторичні тексти політиків та істориків-пропагандистів. Проблема не в них. З ними все зрозуміло. Натомість, ми громадяни України, маємо знати свою історію, і дуже добре знати ціну цього “возз’єднання”, аби захищати на всіх напрямках свою країну.