Сказане найбільш стосується України і Росії. Незважаючи на століття дуже близького співіснування, Україна для Росії, а Росія для України (значно меншою мірою) залишаються «terra incognita». Звісно, українці, над усе ті, що жили в СРСР, на загал непогано знають російську історію, знайомі з російською літературою і є значно кращими росієзнавцями, ніж росіяни українознавцями. Росіяни ж, як і раніше, мають доволі дивні, часом фантастичні уявлення про Україну і українців. Офіційна ідеологія, ЗМІ РФ докладають всіх зусиль щоб законсервувати в громадській свідомості таке архаїчне бачення нашої держави.
Що ситуація в РФ саме така в національній духовній сфері підтверджують нещодавні публікації статей президента Росії Владіміра Путіна, який раптом зацікавився «історичною єдністю росіян і українців», і експрезидента, а нині заступника секретаря ради національної безпеки РФ Дмітрія Медвєдєва, де той в образливій і знущальній формі звертається безпосередньо до Президента України Володимира Зеленського.
Історична цінність публікацій Путіна дорівнюється нулю, якщо не мінусу. Історію України він просто не знає, час від часу транслюючи якісь фрагменти імперської державної історіографії. Але, як він сам продемонстрував, і в російській історії його знання дуже фрагментарні, часто фейкові. Досить згадати помилку Путіна, який спілкуючись з юним поколінням росіян, переплутав Північну війну, яку Пьотр І вів проти Швеції з Семирічною війною, яку донька Петра імператриця Єлизавета Петрівна вела проти Прусії. Цю помилку виправив школяр Никанор Толстих із Далекого Сходу РФ. Будемо сподіватися, що нічого поганого з ним не станеться…
Деякі просунуті росіяни визнавали помилковість і спотвореність російських уявлень про південного сусіда. Зокрема, російський історик, філософ і православний священник Георгій Федотов, який сказав: «Про наше цілковите нерозуміння українського минулого свідчить наше ставлення до Мазепи». Хоча й тут спалахи якихось здогадок були. Були всупереч офіційний лінії, що збереглася дотепер, коли всіляко переспівувалась тема про «зраду» гетьмана в ім’я, як писав Шевченко, «лакомств нещасних», щоб віддати Україну як не Польщі, то Швеції.
Однак Пушкін в поемі «Полтава» чомусь вкладає у вуста гетьмана такі слова:
«Без милой вольности и славы
Склоняли молча мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы,
Но независимой державой
Украйне быть уже пора
И знамя вольности кровавой
Я поднимаю на Петра.»
А поет-декабрист Кондратій Рилєєв у поемі «Войнаровский» вбачає в Мазепі борця за свободу: «Пусть гремящей громкой славой разнесёт везде молва, что мечом в боях кровавых приобрел казак права. Смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь».
У 1952 році в тодішньому Ленінграді було видано повне академічне зібрання творів Миколи Гоголя. Одна його стаття в цьому виданні називалася «Размышления о Мазепе», де классик виправдав позицію гетьмана і солідаризувався з нею, поснивши мотиви Мазепи і всіх,хто його підтримав: «Свободолюбивая казачья нация хотела жить в своём самобытном государстве по своим законам».
Треба віддати належне професорці Петербурзького університету пані Таїровій-Яковлевій, котра написала вже кілька книжок про Мазепу, таку собі «Мазепіану», де руйнує «чорну імперську легенду» про «зраду» гетьмана України.
Не відстає від Путіна у своєму нерозумінні і Мєдведєв. У своєму посланні Зеленському він демонструє сукупність російських вуличних уявлень про Україну та її історичні і політичні реалії. Мєдвєдєв докоряє Зеленському, що він будучи євреєм, до того ж уроженцем Кривого Рогу, нібито відмовився від радянсько-російської ідентичності і підпав під вплив «українських націоналістів», «бандеровців». І все це замість того, щоб охоче і з ентузіазмом віддати Україну Росії. Мєдвєдєв переконаний, як і мільйони росіян, що всі українці обов’язково антисеміти, а всі євреї в Україні обовязково україножери.
Історія говорить про інше. Так, наприклад, на гривнях УНР були написи 4-ма мовами і українською, російською, польською і мовою ідиш. В УНР діяло міністерство з єврейських справ – спочатку його очолював Моше Зільберфарб, потім – Пінхос Красний. Заступником міністра закордонних справ, а потім послом УНР у Великій Британії був Арнольд Маргонін, син відомого в Києві купця Давида Марголіна. Міністром праці в уряді Симона Петлюри був Соломон Гольдельман. Є певна традиція і Зеленський (чого не припускає Мєдвєдєв) цілком може бути патріотом України, якщо захоче.
У свою чергу Путін часто називає свою людину в Україні, пана Медведчука, «українським націоналістом». На жаль, Путін і Мєдвєдєв мають дуже збочені уявлення про українських націоналістів. Може, тому що не знають історії власної «альма-матер»? Бо на тому ж самому правничому факультеті в тому ж самому університеті, де вчилися обидва президенти РФ, здобував освіту уродженець міста Мелітополя нинішньої Запорізької області України, видатний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донців.
Не лише щодо українців росіяни демонструють байдужість і нецікавість. Чи цікавляться вони угро-фінськими народами Росії, її тюркськими народами, кавказькими, сибірськими тощо? Хоча щиро переконані, що на російських теренах їм все відомо. Трагедія в тому, що нинішні ватажки Російської Федерації сприймають Україну як виключно бунтівну російську провінцію, яку треба упокорити, за будь-яку ціну повернути до імперської стайні. Цим діячам украй важко повірити, що Україна є реально суверенною, самостійною державою, що має право на незалежність, соборність і міжнародну суб’єктивність не менше ніж Росія. Переконати в цьому Кремль і росіян може тільки рішучий опір України всім імперським зазіханням.
Намагання щось просити (газ, мир, розуміння) тільки зміцнить росіян в їхніх помилках і фантазіях, зробить їх «залізобетонними». Справжнє розуміння приходило до росіян тільки після ганебного провалу воєнних авантюр. У цьому сенсі саме поразки робили Росію більш-менш цивілізованою і миролюбною державою. Перемоги грали з РФ в погані жарти, на багато років консервуючи дике, відстале і архаїчне. І до речі, фатальне нерозуміння Росією України пояснюється не браком інформації (в сучасному світі це можна легко подолати), а принциповим небажанням розуміти…