Волею історії Україна й Туреччина, навіть поза їхніми політичними кон’юнктурами й географічним положенням, приречені стояти поруч. Як тільки йдеться про можливе членство в ЄС Туреччини, десь неподалік маячить тінь України. Після Помаранчевої революції експерти об’єднували їх у можливу «третю хвилю» розширення ЄС (після Болгарії та Румунії в 2007-му). Віднедавна гіпотетично вони можуть стати лише як мінімум «четвертою хвилею», оскільки «третю» точно сформують країни Західних Балкан. 10 грудня 2010 року The New York Times опублікувала статтю «Європо, поглянь знову назовні» (Europe, Look Outward Again), авторами якої виступили міністри закордонних справ Швеції Карл Більдт, Італії Франко Фраттіні, Великої Британії Вільям Гейґ та Фінляндії Александр Стубб. «Принциповим є не те, чи Туреччина повернеться спиною до Європи, а те, чи Європа відвернеться від фундаментальних цінностей та принципів, які скеровували європейську інтеграцію впродовж останніх 50 років», – написали міністри, що прихильно ставляться до Туреччини як можливого члена ЄС. Невдовзі, 17 січня 2011 року, в журналі Newsweek з’явилась інша цікава стаття зі схожими акцентами й лейтмотивом «Тверда людина Європи» (The Robust Man of Europe). Її автором є прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган, який 24–25 січня відвідав з офіційним візитом Київ. «Туреччина – це ринок, на якому прямі іноземні інвестиції можуть принести такі прибутки, як на ринках, що розвиваються, – пише очільник турецького уряду, – але ризики, з якими вони стикатимуться, уже такі, як у розвинених країнах». У 2005 році ЄС почав перемовини з Туреччиною щодо її членства, але на сьогодні 18 із 22 пунктів переговорів заблоковані. «Це перетворюється на візантійську політичну інтригу, яку ще не переживала жодна країна-кандидат. У цьому сенсі Туреччина є унікальною», – не приховує емоцій Ердоган. Зрештою він підсумовує, що Туреччина «більше не є країною, яка чекатиме біля дверей ЄС як покірний прохач», а сама «Європа не має альтернативи» його державі. Країна, що, за прогнозом ОЕСР, до 2050 року може стати другою за величиною економікою Європи, бунтує проти ставлення, яке вважає несправедливим, і зміцнює свої позиції на альтернативних політичних майданчиках на Близькому Сході та в Центральній Азії. Головними противниками її вступу до ЄС є Франція і Німеччина. Членством ісламської і великої за розміром Туреччини в ЄС могла б скористатися Україна, оскільки таким чином були б нейтралізовані будь-які міфи про те, що «ми інші й кращими нам не бути, а тому і стандартів ЄС ніколи не досягнути».
Точка зору
Олександр Сушко, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва:
– Прямого зв’язку між інтеграцією України та Туреччини до ЄС немає, але опосередковані взаємовпливи дуже чітко простежуються. Якщо процес розширення Євросоюзу спотикається на Туреччині, то він взагалі спотикається. Туреччина та Україна – приблизно рівновеликі країни. І набір аргументів на користь їхньої євроінтеграції є практично ідентичним. Якщо він не спрацьовує стосовно однієї з них, то, цілком імовірно, не спрацює й стосовно іншої. Є думка, що Туреччину до Євросоюзу інтегрувати важче, ніж Україну. Але реально Туреччина більш інтегрована до ЄС на рівні регуляторних норм законодавства. Вона однозначно зробила більше в цьому напрямку. З 1987 року Країна півмісяця – член Митного союзу ЄС, який є значно вищою стадією економічної інтеграції, ніж зона вільної торгівлі, про яку Україна тільки веде перемовини. Тобто нашій країні ще значною мірою треба надолужувати той успіх, якого досягла Туреччина. Із погляду проблем і труднощів, які супроводжують процес євроінтеграції, наші країни багато в чому схожі. Тільки ту роль, яку в нашій державі відіграє радянська спадщина, в Туреччині відіграє ісламська, але в сенсі навіть не релігії, а впливу ісламу на суспільну організацію, політику, якість державного управління. Якщо проводити паралелі між нашими двома країнами, виявиться, що пострадянське з постісламським перетинається, тобто і те, й інше є стримувальними чинниками.
Генрік Лільєґрен, посол Швеції в Туреччині у 1982–1985 та 1998–2001 роках:
– Я особисто шкодую, що прем’єр-міністр Реджеп Ердоган вимушений висловлювати занепокоєння щодо перспектив своєї країни в ЄС, як-от у статті в журналі Newsweek. Відпрацювавши дві посольські каденції в Анкарі, я дуже добре розумію ту гіркоту, яку відчувають турки, коли до їхньої країни ставляться несправедливо. У короткотерміновій перспективі варто зазначити, що очільники зовнішньополітичних відомств Швеції, Італії, Великої Британії та Фінляндії вже розглядають Туреччину як цінного майбутнього члена Євросоюзу. Вони про це чітко сказали у своїй спільній статті в газеті The New York Times. Звісно, що знадобиться певний час, доки інші впливові члени ЄС дійдуть такого самого висновку. Туреччина має мудро й терпляче використати цей час для здійснення подальших інституційних та законодавчих змін, потрібних суспільству.