У книжці фінського автора Тармо Куннаса, яку буквально кілька років тому було перекладено українською, пояснення сутності зла починається з відомого сюжету поеми Гомера, коли одноокий циклоп, син Посейдона, керується тим, що пришелець на острів Каліпсо Одіссей є неабияким утіленням злостивості. Це означає, що в кожному звичаї свої критерії добра й зла, а їхніх абсолютних форм існувати просто не може, бо вони часто-густо переходять на різні регістри залежно від людських думок і діянь.
Коли Ляйбніц писав свою «Теодицею», або виправдання добра, наполягаючи на тому, що ми живемо в найкращому з можливих світів, це аж ніяк не означало відсутності в ньому зла. Виявляється, останнє тільки увиразнює добро, а не лише протистоїть йому. Ще в давньогрецькій трагедії відчувався позитивний вимір зла, завдяки якому людина набувала здатності випробовувати й переростати себе. У братів Ґрімм є страшна казка про хлопчика, який не знав, чим є страх, а тому зовсім не боявся провести ніч із повішеними, навіть намагався погріти їх біля вогнища. Автори показують, як зло можна долати, а не віддаватися йому на поталу.
Так само й коли ми читаємо біблійну літературу, у якій описуються жахи різного ґатунку: братовбивство, відтинання голови, забиття новонароджених, розп’яття тощо — все це використовується для того, щоб стати потрясінням для людини, котра ніколи не має забувати добро. Отже, добро і зло весь час перебувають у якомусь дивному взаємозв’язку. Тому нерідко навіть наймоторошніші сюжети парадоксальним чином сусідять з атмосферою комічності. Щоправда, зло часом потребує влади, щоб увиразнювати себе. І досить часто людина не здатна розібратися, яке ж справжнє походження зла. Крім того, воно часом наближається до святості. Бог Старого Заповіту нерідко карає невірних, а в цих покараннях проявляються не надто привабливі виконавці: змії, чудовиська, епідемії, ідоли тощо.
Читайте також: Оракул
Водночас зло досить швидко вплітається в зміст пропагандистського висловлювання, за допомогою якого можна вправно розставляти потрібні акценти. Так, у чорно-білому фільмі режисера Сєрґєя Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін» ніби наново постає стародавній прийом — «потьомкінські села»: матроси, яких хотіли нагодувати гнилим м’ясом, дуже швидко стають улюбленцями глядача, а весь екіпаж корабля легко переходить на бік революціонера-агітатора. В одеському порту жителі теж вітають революціонерів, але темні сили влади їм протистоять. Виявляється, таке чорно-біле протистояння докладно опрацьоване: на сходах озброєні люди холодно насуваються на мирних людей, їх чавлять, а дитячий візочок — символ беззахисності — карколомно котиться вниз. Ось як можна показати зло, закріпивши його засобами мистецтва за певним суб’єктом.
Утім, мало хто стане сперечатися, що зло утримується на людській невправності й легковажності. Бо ж часто в добрій ідеї не видно злих намірів, але коли починаєш її втілювати, то бачиш, що лиха не оберешся. Християнська релігія, проголошуючи всіх людей рівними перед Богом, прагнучи відірватися від юдаїзму, могла й сама давати поштовх для подальшого розвою антисемітизму. А практичне втілення ідей марксизму «в окремо взятій країні» продемонструвало можливості випробування добра злом. Хоча мало хто кинув би камінь у горóд марксизму як філософської ідеї, що має свій ціннісний вимір.
Ганна Арендт, описуючи німецьких солдатів або чиновників часів Другої світової війни, показувала їхню обізнаність із класичною музикою, високою літературою та мистецтвом. Але це не порятувало їх від нового варварства. Щось таки спонукало віддавати накази на вбивство людей і виконувати їх. Зло тут проростає як моторошна нормальність, банальність. Нацисти прийшли до влади цілком законними шляхами, але чому це давало їм право вбивати представників, на їхню думку, «меншовартісних» народів? Найбільш страхітливим є те, що вони це намагалися обґрунтувати. І тут можна пригадати героя відомого роману Достоєвского «Злочин і кара» Раскольнікова, який досить раціонально розмірковує над тим, чому можна позбавити життя злу лихварку й цілком виправдано використати її кошти.
Читайте також: Фарбарі Місяця
Чи, може, тут спостерігається неусвідомлена радість від вчинення зла? У п’єсі Жана-Батиста Мольєра «Дон Жуан» головний герой схильний до такого служіння злу. Він пропонує жебракові милостиню за те, що той прокляне Бога або насміхатиметься над статуєю вбитого ним командора та своїм старим батьком. Так само герої роману Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки» набридають собі настільки, що знічев’я вдаються до інтриг, затягуючи в них інших людей. Зло бачиться привабливим, бо дає насолоду і владу. Шарль Бодлер у середині ХІХ століття видає збірку «Квіти зла», у якій спостерігається висока естетизація зла, здатного навіть поєднати людей. А може, поет за допомогою зла воліє просто позбутися своїх щоденних депресій?
Врешті, можна сказати, що зло постає у вигляді потаємної сили, яка блукає десь на периферії, щоб у будь-який момент вигулькнути й стати в пригоді. І хоча зло додає життю напруженості, воно таки може перетворитися на порадника в житті. Звичайно, його не потрібно ідеалізувати, позаяк воно нерідко буває хворим і потворним. Саме тому потрібно розрізняти однозначне й багатозначне зло.