Одним із найбільших злочинів радянської системи ХХ століття, спрямованих на знищення української ідентичності, стала організація політичних репресій. У лещатах тоталітарної машини опинилися громадські й політичні діячі, військові, духовенство, письменники, актори, режисери, педагоги, учені, підприємці, селяни та інші. Нерідко в приціл радянських спецслужб потрапляли представники визначних українських родин — навіть їхнє походження визначали як потенційно небезпечне для совєтів.
У київському Музеї видатних діячів української культури за підтримки Українського культурного фонду представлено мультимедійний історичний проєкт «[Не]знищен[н]і», що на прикладі видатних родин — Косачів, Франків і нащадків Михайла Старицького — сімей Черняхівських і Стешенків — розповідає про репресивні переслідування українських інтелектуалів протягом ХХ століття. Важливим акцентом стало проведення паралелей із сучасністю в умовах фізичного знищення окупантами українських митців.
Інсталяція «Камера». Усі фото з виставки — Артема Галкіна
У виставкових залах можна побачити копії матеріалів архівно-слідчих справ, відеохроніки, світлини, листування видатних діячів із в’язниці, а також деякі особисті речі. Окрім історичних документів, у виставковому просторі представлені інсталяції: імітація тюремної камери, окремі елементи якої відтворені за замальовками із записника Людмили Старицької-Черняхівської, фрагмент помешкання після обшуку, метафора вагона поїзда, яким засуджених везли на заслання, та інсталяція — метафора Биківнянського лісу. Художник проєкту — Дмитро Максименко. Для створення виставки використані матеріали з Галузевого державного архіву СБУ, Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву, Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Української вільної академії наук у США, меморії з Фонду Івана Франка, а також експонати з Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та з колекції Музею видатних діячів української культури.
Суттєво підсилюють атмосферу виставкового простору аудіо- й відеоматеріали, серед яких — наданий Українською вільною академією наук у США унікальний запис інтерв’ю Ізидори Косач-Борисової 1971 року, у якому вона розкриває подробиці арешту й перебування в таборі, відеохроніки періоду Української революції та процесу СВУ (надані ЦДАЕА). Крім того, студія звукозапису «Гур-Гури» озвучила матеріали протоколів допитів і листування членів родини Старицьких-Черняхівських-Стешенків. Завдяки матеріалам, наданим інформаційними партнерами виставки «Суспільне Культура» та «Радіо Культура», стало можливим провести паралелі із сучасними подіями.
Тож про що саме можна довідатись, оглянувши виставку?
Перша половина ХХ століття: від «червоного» до великого терору
У вересні 1918 року більшовицький уряд ухвалив декрет про «червоний терор», метою якого було фізичне знищення будь-яких політичних опонентів. На українських теренах ці методи запроваджені ще від початку року — із вторгненням більшовицьких загонів. До списку потенційно небезпечних українців потрапив, зокрема, Іван Стешенко (1873–1918) — громадський і політичний діяч, письменник, літературознавець, педагог, генеральний секретар, згодом — перший міністр освіти УНР, чоловік молодшої доньки Михайла Старицького Оксани. Відомий своєю політичною та культурно-просвітницькою діяльністю ще за імперських часів, з початком Української революції він розпочав активну діяльність, спрямовану на українізацію освіти. Саме завдяки його зусиллям були відкриті перші українські гімназії, він докладався до створення Українського народного університету та Академії мистецтв. Активна політична позиція Стешенка не лишилася непоміченою більшовиками. З першим приходом червоних загонів до Києва він і його родина опинилися в небезпеці. На початку 1918 року їм вдалося врятуватися, виїхавши з Києва. Але вже за кілька місяців, 30 липня 1918-го, Іван Стешенко загинув: за однією версією, від кулі невідомого злочинця, за другою, до якої схиляється більшість дослідників, — від рук більшовицького агента. Убито колишнього міністра освіти було на очах у 14-літнього сина Ярослава під час перебування в Полтаві. Саме із цієї драматичної історії починається експозиція виставки «[Не]знищен[н]і».
Ірина Стешенко та Вероніка Черняхівська. 1920-ті
Політика переслідування «ворогів революції» набирала обертів на початку 1920-х. Особливу увагу надзвичайні комісії звернули на всіх, хто мав навіть найменші зв’язки з учасниками антибільшовицького повстанського руху. Із часом на заміну революційним методам прийшло «законодавство», що легалізувало переслідування незгодних (такими вважали більшість носіїв української ідентичності).
Постали спеціальні комісії для боротьби з «буржуазною націоналістичною» ідеологією, 1922 року почало діяти Державне політичне управління, одним із завдань якого було викриття контрреволюційних організацій. І, звичайно, на очі чекістів неодмінно потрапляли представники української інтелігенції, серед них і члени родин Черняхівських і Стешенків.
18 березня 1921 року в Києві створили Всеукраїнський центральний повстанський комітет (ЦУПКОМ), що став центром антибільшовицького повстанського руху на території УСРР. Невдовзі про діяльність повстанців стало відомо чекістським органам, і вже 18 червня відбулися перші арешти в режимі повної таємності та суворої конспірації. Бранців перевозили в корпус президії Київської губернської надзвичайної комісії вночі й розміщували в ізольованих одиночних камерах. Загалом улітку 1921 року заарештували понад 1000 осіб: військових, держслужбовців, викладачів, студентів та інших. Тоді ж у катівнях чекістів два місяці просидів 17-річний Ярослав Стешенко. Арешту очікувала і його тітка Людмила Старицька-Черняхівська. Але минулося. Щоправда, менше ніж за рік Ярослав знов опинився в місцях позбавлення волі. Навесні 1922 року почалась операція з ліквідації Козачої Ради Правобережної України.
Козача Рада Правобережної України створена 5 серпня 1921 року. Її метою було підготувати повстання на території Київської, Волинської, Подільської, Одеської, Миколаївської губерній і розгорнути боротьбу за відновлення УНР. Після ліквідації Всеукраїнського центрального комітету Симон Петлюра і Юрій Тютюнник не бачили можливості для повноцінної підготовки та реалізації повстанських планів на території УСРР, тому головним завданням Козачої Ради визначали інформаційну роботу на Правобережній Україні. На жаль, ще з осені 1921 року організація була у фокусі уваги Київської губернської надзвичайної комісії. У ніч на 5 березня 1922 року почалася масштабна операція з її ліквідації. За звинуваченням у причетності до Козачої Ради Правобережної України заарештували понад 600 осіб. Засудили 87 членів, 48 — до найвищої міри покарання. Серед арештованих у справі були і Ярослав та Оксана Стешенки. Матір і сина, як видно з матеріалів слідства, заарештували під час засідки поруч із будинком, у якому вони мешкали. Через два місяці їх звільнили за відсутністю складу злочину. Так само заарештували й звільнили близького друга родини Старицьких-Черняхівських-Стешенків Сергія Єфремова. Уже за кілька років їх заарештують знову за звинуваченням у належності до сфальсифікованої організації «Спілка визволення України».
«Опера СВУ — музика ДПУ»
Перепустка на судові засідання в справі «Спілки визволення України», що належала Вероніці Черняхівській
1929 року розпочалася хвиля арештів через нібито викриття «Спілки визволення України» — організації, сфальсифікованої Державним політичним управлінням. Процес став найгучнішою піар-кампанією радянського режиму, спрямованою на дискредитацію української інтелігенції. За вигаданими звинуваченнями в застінках ДПУ опинилися громадські, політичні та церковні діячі, учені, педагоги, літератори. Серед них: академік Сергій Єфремов (колишній товариш голови Центральної Ради), Володимир Чехівський (прем’єр-міністр УНР, теолог і керівний діяч УАПЦ), педагог Володимир Дурдуківський, історик, професор Київського Інституту народної освіти Йосип Гермайзе, літературний критик і письменник Андрій Ніковський (міністр закордонних справ УНР), письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, її чоловік Олександр Черняхівський, видатний учений-гістолог, професор Київського медичного інституту.
Також за звинуваченням у причетності до СВУ були заарештовані й Вероніка Черняхівська (донька Людмили Старицької-Черняхівської) та втретє в 25 років Ярослав Стешенко. За кілька місяців молодше покоління звільнили з-під арешту за відсутністю складу злочину. А Олександр і Людмила Черняхівські ввійшли до переліку 45 підсудних. Процес розпочався 9 березня 1930 року в стінах Харківського оперного театру. Його перебіг широко висвітлювали в пресі, за ним стежили й за межами Союзу, його фільмували для кіножурналів. Перепустки на суд часто роздавали громадянам як винагороду за здобутки — щоб мали змогу особисто подивитися, як влада робітників і селян викриває й перевиховує «ворогів революції». Важливою метою спецслужб було не просто засудити «контрреволюціонерів», а й домогтися від них публічного визнання своєї антисовєцької діяльності, тим самим дискредитувавши українську еліту. А також — посіяти недовіру в колах української інтелігенції. Матеріали процесу фабрикували на основі зізнань заарештованих, здобутих під тиском слідчих. На жаль, шляхом пресингу й погроз слідчим вдавалось отримати потрібні зізнання від перших бранців, а потім і використати їх для звинувачень і тиску на заарештованих пізніше осіб.
Людмила Старицька-Черняхівська — чи не єдина з підсудних, що знайшла в собі сили протистояти системі, рішуче відкидала безглузді звинувачення й ретельно вибудовувала стратегію свого захисту. Про це свідчать її тогочасні записники, нині представлені в експозиції виставки «[Не]знищен[н]і».
Хоча вирок у справі СВУ був відносно м’яким, багато обвинувачених отримали повторні вироки й не повернулися з місць позбавлення волі, частину інших згодом заарештували вдруге. Людмилу Старицьку-Черняхівську та її чоловіка засудили до п’яти років позбавлення волі, але вирок замінили на умовний.
Зрештою, ДПУ вдалося виконати головне політичне завдання — обґрунтувати переслідування потенційних опонентів і підготувати ґрунт для подальших нападів на українців.
Вероніка Черняхівська — одна із жертв великого терору
Піком політичних репресій став великий терор 1937–1938 років. Символом цих трагічних подій до сьогодні лишається ліс у Биківні з масовими похованнями жертв політичних репресій. 1938 року вдруге заарештували поетку й перекладачку Вероніку Черняхівську, цього разу — за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Згадали і факт її шлюбу з громадянином Німеччини Теодором Геккеном, і приятельські стосунки з родиною секретаря німецького консульства Вольного. Особистим справам надали політичного контексту.
У вересні 1938 року Вероніку розстріляли. Родині, традиційно для тих часів, повідомили про засудження до десяти років таборів. Жодної іншої інформації про долю доньки вони так і не дізналися. Батьки намагалися розшукати Вероніку, зверталися з листами та заявами про перегляд справи й пом’якшення вироку. 1939 року Людмила Старицька-Черняхівська кілька місяців шукала доньку в північних таборах. Але всі зусилля виявилися марними.
Як виявили дослідники, місцем останнього спочинку Вероніки Черняхівської, як і тисяч інших українців, став Биківнянський ліс. В експозиції виставки «[Не]знищен[н]і» поруч із документами про арешт і пошуки Вероніки Черняхівської можна побачити й одні з найбільш моторошних експонатів — археологічні знахідки з братських могил: ґудзики, окуляри, зубну щітку, кружку, що належали людям, розстріляним і похованим у братських могилах на Биківні. Усі вони є речовими доказами злочинів тоталітарної системи, але їх нечасто можна побачити у виставкових просторах. Для експонування під час проєкту їх надав Національний заповідник «Биківнянські могили».
Особисті речі похованих у Биківнянських могилах, знайдені при ексгумації. Надані для експонування Національним заповідником «Биківнянські могили»
Не менш трагічно склалася доля двоюрідного брата Вероніки Черняхівської, відомого натоді вченого-бібліографа, дослідника історії української книги Ярослава Стешенка. 1933 року його вчетверте заарештували й заслали на адміністративне поселення до Уральська (Казахстан). 1936 року він отримав повторний вирок із засланням у концтабір на Колимі. Помер 1939 року в таборі.
Косачі: покарані родичі «друга робітників»
Репресивна хвиля, що прокотилася в 1920–1930-х роках, не оминула родину Косачів — рідних Лесі Українки. Першою 1920 року в Гадячі заарештували матір поетки Ольгу Косач (знану під псевдонімом Олена Пчілка). Невдовзі їй вдалося вийти з в’язниці, утім, до кінця життя вона перебувала під наглядом НКВС.
Фрагмент експозиції, присвячений переслідуванням родини Косачів. Праворуч кружка, що належала Ользі Косач-Кривинюк
Під постійною «опікою» органів жили й родини сестер Ольги та Ізидори. 1929 року за звинуваченням у належності до СВУ заарештували близького друга Лесі Українки, чоловіка її сестри Ольги, Михайла Кривинюка. Хоча засуджений він був умовно, але життя сім’ї, один із членів якої був затаврований, стало вкрай тяжким і злиденним.
Родині наймолодшої сестри Лесі Українки Ізидори Косач-Борисової також довелося зазнати тяжких випробувань. За сфальсифікованим звинуваченням у контрреволюційній діяльності 1930 року заарештували й засудили до трьох років заслання її чоловіка — агронома Юрія Борисова. До Києва він повернувся в жовтні 1933 року, а 1938-го вдруге був заарештований і засуджений до п’яти років виправно-трудових таборів. Термін відбував у місті Пінеги Архангельської області, уже під час відбування присуду отримав повторний термін — вісім років. Дата й місце смерті Юрія Борисова не відомі, є припущення, що його розстріляли 1941 року.
1937-го за звинуваченням «за агітацію проти радянської влади» була заарештована та засуджена на вісім років виправно-трудових таборів і сама Ізидора Косач-Борисова. Покарання відбувала в Онезьких таборах «Маліновскіє ізби» та «Островісте». 1939 року справу переглянули, й Ізидору Петрівну звільнили. Повернувшись до Києва, вона працювала в другому медичному інституті на кафедрі гістології.
Репресивних переслідувань зазнав і чоловік Лесі Українки Климент Квітка. Уперше його заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності 1933 року, але після допитів звільнили за відсутністю складу злочину. Побоюючись нового арешту, він виїхав до Москви, але 1934 року його заарештували вдруге й відправили до виправно-трудового табору в Караганді. 1936 року Климент Квітка був достроково звільнений і поновлений на посаді професора Московської консерваторії.
1941 рік: «потенційні вороги»
Політичні репресії комуністичного режиму не припинилися після вказівки вищого партійного керівництва щодо згортання політики «великого терору». У 1939–1941 роках радянський терор розповсюдився на окупованих радянською владою територіях Галичини, Волині, Буковини.
Нова масова хвиля переслідувань розпочалася 1941 року, на початку німецько-радянської війни. Літо 1941-го ознаменувалося численними арештами та розстрілами «потенційних ворогів», що прокотилися по всіх українських землях. У червні-липні в місцях позбавлення волі проводили масові розстріли політичних в’язнів, наймасовіші відбулися на Заході України. Заарештовані на початку війни були етаповані до віддалених таборів, багато з них не доїхали до місця призначення або закінчили життя в таборі, навіть не отримавши вироку.
Улітку 1941 року вдруге заарештували Людмилу Старицьку-Черняхівську та її сестру Оксану Стешенко за звинуваченням у «націоналістичній» діяльності й підготовці ґрунту для роботи в українському уряді. Справу до кінця розглянути не встигли: під час перевезення арештованих до Казахстану письменниця померла в потязі. Місце її поховання не відоме. Оксана Стешенко закінчила свій земний шлях 1942 року в концтаборі.
Родина Франків: ліворуч — Петро Франко, праворуч — Тарас Франко, по центру — копії документів зі справи-формуляра Тараса Франка
Того-таки 1941 року трагічні події спіткали й родину Івана Франка. Після окупації Галичини Радянським Союзом ім’я митця намагалися цинічно використовувати для вкорінення совєтів, створюючи образ поета-революціонера. Намагалися залучати до співпраці з окупаційною владою і його нащадків. У жовтні 1939 року наймолодший син діяча, учений-хімік, спортовець, авіатор і письменник Петро Франко був обраний делегатом Народних зборів для підписання «акту возз’єднання» Західної України з Радянською Україною та членом Уповноваженої комісії Народних зборів до Москви та Києва, а в березні 1940 року — депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання від Львівської області на довиборах.
Утім, увесь цей час він перебував під пильним наглядом спецслужб. Уже 21 червня 1941 року, у 51-й день його народження, Петра Франка заарештували, під конвоєм відвезли на вокзал і посадили в потяг, що прямував до Києва. Більше його не бачили. І досі є кілька версій загибелі Петра Івановича. Більшість дослідників схиляється до думки про його розстріл у Києві. На її підтвердження свідчить шифротелеграма від 6 липня 1941 року від наркома державної безпеки УРСР Павла Мешика до наркома державної безпеки СРСР Меркулова з проханням про дозвіл на розстріл Петра Франка.
«Указаниями товарища Хрущова нами арестованы: Студинский, Франко, киевский артист Донец “Националисты” в связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно, считаем целесообразным их расстрелять. М. ХРУЩОВ Перший секретар ЦК Комуністичної партії України. ЦК КП(б)У такого же мнения. Прошу немедленных указаний»,
— зазначено в шифротелеграмі мовою оригіналу. А 1946 року було заарештовано та засуджено до п’яти років виправно-трудових таборів «як соціально-небезпечний елемент» доньку Петра Віру Франко.
Друкарська машинка Тараса Франка. Надано для експонування Міжнародним фондом Івана Франка
У фокусі уваги спецслужб опинилася й родина сина Івана Франка Тараса — кандидата філологічних наук, перекладача, літературознавця, письменника, педагога, мемуариста. Ще 1944 року його постать привернула увагу радянських спецслужб, тоді-таки завели й справу-формуляр, до якої протягом багатьох років вноситимуть агентурну інформацію про нього та його родину. 1950 року Тараса Франка з родиною примусово перемістили зі Львова до Києва. Тут вони опинилися під пильним наглядом КДБ, з прослуховуванням телефонів, в оточенні завербованої агентури. Кожен крок Тараса Франка та його дітей не залишався непоміченим.
Чому нині особливо важливо пам’ятати й говорити про ті трагічні події? Ще з другої половини ХІХ століття Косачі, Франки, Черняхівські та Стешенки доклали чималих зусиль задля пробудження національної самосвідомості українців, плекали ідею незалежної України, за часів Української революції працювали над її реалізацією в різних сферах життя. Вони й стали тими, у кому совєтська влада вбачала найбільшу небезпеку. Але, попри всі зусилля більшовиків, їм не вдалося знищити закладений цими діячами фундамент, на якому постала незалежна Україна.