Таку відповідь я отримав на один із листів нашої переписки про співпрацю. І не здивувався, якби мені надійшов такий лист у конверті з маркою, але це був електронний лист. Можу зрозуміти, що навіть у країні, де всі вивчають принаймні елементарну англійську, хтось все одно не знає цього слова. Проте дуже важко уявити, як можна написати іронічний лист, який базується на власному ж незнанні, яке цілком реально виправити, витративши на це кілька секунд в пошуковику.
У сучасному світі складно уявити, що чогось не знайдеш у мережі, що когось там немає або що хтось не має електронної пошти чи не вміє користуватися пошуковими системами. Але коли йдеться про Україну, часто це є непотрібними вміннями. Зайвими.
Цьому нас навчає система, яка активно почала заводити фейсбуки, втім, лише про людське око, з ними досі можна спілкуватися, лише вистоявши в черзі по п’ять годин двічі на тиждень у кращому разі.До цього нас привчили у школах та університетах, де знання, яких ми потребували, «конспектували з підручників», все тягнеться від того часу, коли вкладають у голову, що знання – це примусовий обов’язок, а не власний вибір.
Тому цілком природним є вихваляння своєю неосвіченістю, замість того, щоби принаймні зайву хвилину присвятити тій самій Вікіпедії, котру перекладають українською шаленими темпами, і яка є 14-ю серед мов світу за кількістю статей. Щоправда, ця кількість часто не переходить у якість, тож доводиться читати англійські та російські відповідники, тим не менш, відшукати там можна майже все.
І переконуюсь у цьому спостереженні зазвичай у музеях сучасного мистецтва, на переглядах стрічок у кінотеатрах і навіть у театральних антрактах. Якось випадково долітають обурені претензійні речі і, хоч як дивно, найогидніші та найдурніші за своїм змістом лунають найголосніше. А трапляється й таке, що сам не можеш второпати, у чому ж та суть, а навколо тебе в кінотеатрі хтось, голосно лускаючи насіння, вже зробив усі висновки і не постидався заявити це аудиторії навколо.
А тут ще й такий привід: Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці у Фейсбуці запостив роботу Марка Ротка – відомого абстрактного експресіоніста ХХ сторіччя, спровокувавши своїх читачів словами: «Оця картина американського художника з єврейсько-білоруськими коренями Марка Ротка коштує майже $87 млн. Укотре заздрю, хто має талант так малювати».
Більшість коментаторів або назвали продаж картини «піаром» або саму картину «бутєрбродом», і, звісно ж, всі готові намалювати у сотню разів краще, або сказали, щонавіть 7-річна донька намалює краще! Отож був би прорив, якби сотні тих коментаторів і справді взялися малювати, а до того ж іще з претензійністю на те, що вони кращі за Ротка! Абстрактний експресіонізм, щоправда, був актуальнішим у середині ХХ сторіччя, але хіба у нас був час, щоб це пізнати – голод, війна, знову голод. Картина, яку обговорювали у Вахтанга називається «Помаранчеве, червоне, жовте» і була написана вона 1961 року. До речі, виклав Вахтанг у своєму блозі трохи не ту роботу, яка продавалась на «Сотбіс». Це не завадило жвавій дискусії та 30 репостам. Кіпіані виклав у себе роботу, яка називається так само «Помаранчеве, червоне, жовте» і була написана 1956-го, тобто на п’ять років старша і теж продана на «Сотбіс», однак 2008-го. Вахтанг, вочевидь, узяв її з українських новинних стрічок, які, користуючись давньою українською традицією копі-пасту, перевіряти нічого не вміють.
Щороку з’являється більше і більше претензійного мистецтва, а в Україні досі абстрактний експресіонізм є таким. Крім того, як казав лауреат Шевченківської премії Хрущев: «Вы что – мужики или пидорасы проклятые, как вы можете так писать?»
Українці ХХІ сторіччя досі мислять категоріями НікітСєрґєіча, народженого ще в ХІХ. Українці переважно перебуають поза контекстом мистецтва навіть ХХ сторіччя. Я ходив як перекладач з італійським гуртом рort-royal на ефір телеканала М1, де вони грали два свої твори. Обидва ведучі були просто приголомшені – вони не ставили запитань учасникам гурту, вони лише вихвалялися тим, що не знають, що взагалі діється в Італії після «Сан Ремо», вони запитували у хлопців, що таке «ембієнт» і «що можна робити під таку музику», на що італійці лише сміялись та водночас не знали, як реагувати на таке запитання. Мені було ніяково, це ж ведучі центрального музичного канала моєї країни! Їм було смішно. Але це ж ведучі, а поводяться, як ті холопи. Однак цілком уміло вихваляються своїм невіглаством.