Дідам сьогоднішніх військових таке й не снилось: місця звичних їм «замполітів» займають священники-капелани, щоб, як каже закон, задовольняти релігійні потреби віруючої частини особового складу.
Замполітами в СРСР називались заступники командирів по «політічєской часті». Сім десятиліть вони забезпечували солдатську відданість справі комунізму. Усі, крім того, були зобов’язані знати, що Бога не було, нема і не буде, а рай на землі настане ось-ось.
Капелан – це священник, який пройшов особливі військові курси, отримав офіцерське звання, йому призначено грошове та інше забезпечення. Якщо офіційною мовою, то він «відповідає за ідеологічну роботу, морально-психологічний стан солдатів, а також здійснює політичний нагляд». Дещо менш офіційно: «Допомагати воїну зрозуміти, що якщо він буде покладатися на Бога, то йому буде легше жити в ситуації війни». І нарешті звично-пишномовно: «Завдання капелана – зберегти в людині людину».
Офіцер він-то офіцер, але ніким не командує, хоча «політичний нагляд», як сказано, здійснює. І, можете собі уявити, йому заборонено мати будь-який стосунок до зброї. Так, будь-чого, чим можна вбити двоногу істоту, не смій, отче, торкатись! Твоя зброя – язик, твоя робота виключно в тому, щоб балакати з людьми і, звичайно, з Богом.
Ну, гаразд, кажу капелану Павлу: зброї – не торкатись. А якщо трапиться так, що ти, отче, опинишся віч-на-віч з озброєним якутом, бурятом, курянином? Тільки не з москвичем і не пітерцем: тих їхня матінка Росія на війну не посилає. І що, ти будеш змушений підняти руки? Підняти руки і мовчки молитись про спасіння?
Ні, каже він, такого випадку не може бути. Принаймні, він ні про що подібне за два роки у війську не чув. Все влаштовано так, що випробування, яке мені наснилось, ніякому капелану не загрожує. Йому ж призначено озброєного помічника-охоронця. Без нього туди, де небезпечно, не ходять. В той же час він схильний погодитись, що війна є війна, і якщо не до всього, то хоча б до чогось більш-менш страшного, треба бути готовим. Отже, щось таке мало б бути передбачено у відповідних документах.
Він старший лейтенант, йому 57 років, колись жив у Росії, закінчив там історико-філологічний факультет. Потім, уже в Києві, отримав вищу духовну освіту, служив, було діло, церковним чиновником, мав і власний прихід. Гарно знає історію стосунків українців на Слобожанщині (говоримо про неї) з їхньою церквою. Коли ми з ним перебираємо таку всім відому матерію, як «обязаловка», він коментує її з посмішкою старого ченця, який все вже бачив.
Кілька століть українець глузував над попами, розказував про них сороміцькі байки, але свого життя без «батюшки» не уявляв. Потім царські порядки враз змінились радянськими, більшість церков зникла, а ті, що залишились, перестали бути, так би мовити, обов’язковими. Чи треба казати, що люди в своїй масі пішли користуватись цим на всі сто? Моя мати, 1905-го року народження, дівчиною співала на клиросі, а зразу після 1917-го церква перестала для неї існувати, і молода громадянка радянської України Тетяна Чумак навіть не помітила, як це з нею сталося.
30 з гаком років тому разом з радянкою відійшло і все антирелігійне: виховання, освіта, пропаганда. «Так Бог, значить, є?!», – вигукнув посполитий слідом за бабусею, яка таки встигла звикнути, що Його нема. Вигукнути-то він вигукнув, а в церкву все ж таки й досі не пішов: йому не до неї, та й нуднувато в ній. І навіщо туди йти, якщо влада вже не каже, що треба?
Павло чудово розуміє оцю механіку:
- Діди, щоб не ходити до церкви, скористались забороною, а онуки – дозволом.
А далі я почув дещо неочікуване. Отець сказав з усією серйозністю, що в ту мить, коли б він опинився віч-на-віч з озброєним ворогом, він подумки склав би з себе – раз і назавжди! – своє попівське звання і вже як звичайний військовослужбовець вступив би в бій.
Я – на це:
– Ви мені, що не кажіть, а істинно віруючий не може бути таким кмітливим! Ви або атеїст, або вірити по-своєму, а це ще гірше для вашого брата.
– Ну, – відповів він зразу і зовсім спокійно, – праведники із праведників, святі із святих щодня звертались і звертаються до неба: допоможи, Господи, моєму невір’ю!
– Отакі ви всі, – сказав я. – Що ж це за віруючий, якщо він щодня катує себе такими сумнівами!
– Невже вам і на це потрібна відповідь? Ви ж її знаєте.
Та знаю… Що й казати, спритна відповідь. Людина, мовляв, є людина, чим все і сказано. Господь дав їй волю самій вирішувати, як їй жити і у що вірити. А вона, як то сказано, істота слабка. Якби всі були трохи сильніші, тобто кращі, і вірили в єдиного Бога по-справжньому, то на Землі вже давно було б не так, як досі.
Своє зізнання отець Павло доповнив примітним літературним прикладом. Свого часу в Києві, в казенній палаті служив Микола Лєсков, російський письменник-класик. Він добре знав Україну, опанував мову, написав, крім іншого, чудових «Печерських антиків». Найважчий для перекладу українською його твір – «Очарованный странник» («Зачаклований мандрівник»). Переклад з повним задоволенням здійснив Микола Лукаш. У невеликій повісті такий собі дивак-бродяга Север’ян розказує про свої численні пригоди, одна неймовірніша за другу. Остання із них завершилась тим, що він став ченцем, та й то ненадовго: збирається на війну, тому що йому, бачте, дуже кортить «померти за народ». Люди дивуються: «Як же ви: в клобуці і в рясі підете воювати?». – «Та ні. Я тоді клобучок скину, а амунічку одягну», – пояснює він.
Ніт, недаремно молодий командир N-ської частини відверто задоволений і службою Павла, і ним самим. «Дід не заважає», – його відгук. Це неабияка похвала в робочому побуті української старшини! Успішний голова колгоспу так, бувало, казав про розумного секретаря колгоспної первинної організації Комуністичної партії України, парторга – скорочено. У хазяйстві це була особа №2, займалась комуністичним вихованням колективу: слідкувала, наприклад, за тим, щоб не зношувались плакати: «Хліб – державі!», або: «Виконаємо першу заповідь!», що означало те ж саме. В господарські справи вона не втручалась, якщо, звичайно, не була дурна.
Недавно в моїй місцевості не зовсім добра доля розлучила поважного настоятеля одного із соборів і його любимого, майже молодого диякона. Того було притягнуто до армії. Паства буде довго згадувати, як їм було важко розлучатись, як вони плакали, як пара страждала з похмілля. Старший підговорив гурток прихожанок бігти до рекрутської комісії – благати її, щоб його хлопчика пожаліли: призначили капеланом. Настоятель, як виявилось, не знав, що для його «московитської» УПЦ цей шлях закрито із міркувань «державної безпеки». І закрито не як-небудь, а законом, і не вчора, а п’ять років тому. Не знав… Він і в академії був відомий тим, що нічого із того, чому його там вчили, не знав, згадує Павло. Вони там були однокурсниками.
Брати в капелани дозволено усіх: греко- і римо-католиків, баптистів і євангелістів, іудеїв і мусульман, а із УПЦ – нікого.
І що ж? Ніякого збудження серед мирян не трапилось тоді, в грудні 2021 року, повний спокій і зараз. Чи не проглядає тут відповідь тим занадто розсудливим діячам, які побоюються, що більш послідовне знешкодження особового складу УПЦ сколихне її паству?
Ну, гаразд. Релігійні потреби військових задовольняються – будемо вважати. Це правильно, це гарно, що поруч з бійцем два офіцера. Від одного – наказ, від другого – втіха. А як щодо атеїстів? В арміях Заходу існують навіть узаконені спільноти таких. «Вважаєте, що до Бога всіх навертає страх смерті? – говорять вони. – А ось і ні. Нас це не стосується. Смерті ми, як і всі боїмось, а в Бога все одно не віримо».
Лукрецій був би радий чути це. Він би напевно пожалкував, що в українській армії такої спільноти нема.
– Все вам подавай зразу, – каже Павло, хоча в моєму тоні не було підстави для такого висновку. – У нас цей почин зараз не зустрів би розуміння. Ні в кого. Ні в армії, ні поза нею.
– Але ж як це цікаво! – говорю я. – Ще вчора атеїзм був на коні. Всі до цього звикли, всі відчували його силу, бо вона йшла від влади, всі думали, що інакше бути вже не може, а сьогодні навіть запеклий атеїст не виставляє своєї безбожної суті.
– Все вам цікаво…
Кілька тижнів тому Павло перестав бути капеланом. Тепер він офіцер, як всі. Амунічку міняти не довелось – достатньо було видалити одні шеврони і нашивки (деякі з них на липучці) і закріпити інші. Він, мені здається, хотів би походити на згаданого Север’яна, але не вийшло. У його сімейних обставинах сталось дещо таке, що він не зміг дозволити собі і далі капеланити, наче нічого не було.
Я ледь не забув про його капеланську торбину – нею поцікавився тільки під самий кінець нашої останньої зустрічі. Цей наплічник, по-другому – «мобільний храм», тепер не на ньому, а постійно там, де доводиться ночувати. Требник, накидка, престольний хрестик, іконки і свічки, миро і вино.
– І вино? – перепитав я.
– Та не самогонка ж, – відповів він.
