«Поки ти тут, на хвилину замислись… Що відчував молодий двадцятирічний хлопець, затуляючи собою та фанерним щитом пораненого скривавленого друга, коли навкруги кулі прошивали дерева та сталеві стовпи?», – напис чорним по білому на невеличкій табличці, вкопаній у тутешню пропитану кров’ю землю. – « Пам’ятай: це було на Інститутській 20 лютого 2014 року”.
Більшість з тих, хто нині шикується тут з автоматами – пам’ятає. На зброї, розгрузках, зап’ястках хлопців – майданівські вервочки. У очах – спокій. Вже вдруге саме з вулиці Небесної сотні проводжають на Схід бійців добровольчого батальону «Січ» – підконтрольного МВС з’єднання, що складається здебільшого зі свободівців.
Свята справа
Перша група бійців, що вирушила в зону АТО, складалась з 83 осіб. Сьогодні на Схід їде 69 – це забезпечить ротацію близько 70% складу батальону, що базується у Слов’янську. Водночас частина бійців з першої групи залишиться з новачками й ділитиметься досвідом.
Проблеми «Січі», розповідає керівництво– такі ж, як і у інших добровольчих батальонів: всього більш-менш вистачає (наприклад, захистом січовики забезпечені «на 70-80%»), однак немає важкої техніки. Бракує й простого дизельного палива.
Читайте також: Армія без держави чи держава без армії?
Але це життя. «Вирушаємо з позитивним настроєм», – каже один з бійців батальону. Неподалік стоїть його вагітна дружина. – «Адже їдемо захищати свою землю – це свята справа для кожного з нас».
Священники моляться та благословляють добровольців. Тарас Компаніченко співає «Лента за лентою».
Перехожі, що біжать у своїх справах, інколи зупиняються, задивляються, хрестять хлопців. Жоден з них вже не питає що відбувається, як це неодмінно було б ще деякий час тому. Всі все розуміють. Матуся молодого бійця у яскраво-жовтих окулярах заходить зі спини строю, віддає хлопцеві пакет з речами та з усмішкою балакає з сином. Спокійно. Без сліз.
Десь тут, на перетині Майдану та зони АТО, війна стає буденною справою. «Ми вас любимо і чекаємо», – майже без помилок виведено дитячою рукою на малюнку, який довго розглядає один із січовиків. Нижче – зелені дерева, великий будинок, жінка з дітьми, український прапор на флагштоку. І – велике жовто-блакитне серце. Вже загартоване.
«Головне завдання кожного з вас – не загинути за Україну, а зробити так, щоб загинули наші вороги», – наголошує Олег Тягнибок. І хлопці їдуть. Їдуть, щоб повернутися.
Читайте також: Едуард Мальований: «Ми повернемося з війни і спитаємо кожного»