Останні результати опитування німецького видання ZDF свідчать про те, що 48% опитаних німців виступають за збільшення військової підтримки України з боку європейських країн. 27% хочуть, щоб вона залишалася такою, як є, а 21% прагне її зменшення. Є розбіжності у поглядах залежно від місця проживання — на заході Німеччини лише 17% респондентів виступають за зменшення підтримки, у той час, коли на сході — аж 41%.
Крім того, існує чітке схвалення серед прихильників усіх німецьких партій спільних європейських збройних сил — таку ідею підтримує 84% опитаних. Ці оцінки супроводжуються занепокоєнням більшості німців тим, що війна в Україні може поширитися на інші країни Європи.
Німецький журналіст Генрік Бродер у своїй колонці для видання Die Welt багато роздумує над тим, що означає допомога для України в історичному та геополітичному масштабі. За його словами, партнери, які мали б гарантувати виживання Україні, — передусім США та Німеччина, — діють як товариства з обмеженою відповідальністю, вважаючи, що Росія не повинна виграти цю війну, а Україна не повинна її програти.
«Канцлер, який любить цитувати рядок із пісні репертуару ліверпульського гурту “Gerry and the Pacemakers” (“You’ll never walk alone”), навіть не спромігся пояснити, що безпека та територіальна цілісність України є невід’ємними частинами німецької державницької ідеї, яка не підлягає обговоренню. Хоча це було б лише на словах, це все одно було би більше, ніж пропозиція тодішньої міністерки оборони Крістіне Ламбрехт надіслати Україні 5 000 вживаних шоломів», — зазначає Бродер, маючи на увазі Олафа Шольца.
На думку німецького журналіста, через деякий час історики ставитимуть питання, над якими варто замислитися вже сьогодні: чому Європа і трансатлантисти так жахливо провалилися у 2022 році, чому вони недооцінили Росію і принесли Україну в жертву — так само, які нині вони роздумують над тим, чому союзники не розбомбили залізничні колії до Освенцима.
Бродер відзначає, що Німеччина мала б щодня демонструвати солідарність з Україною, а не застерігати її, щоб вона не перестаралася із самообороною, щоб не спровокувати ескалацію.
«Рух за мир на чолі з Алісою Шварцер і Сарою Вагенкнехт хотів би, щоб війна закінчилася якнайшвидше, але замість того, щоб закликати Путіна вивести свої війська, вони обурюються поставками зброї в Україну, які затягують війну. Несподівано повертається колишня кореспондентка з Росії Габріеле Кроне-Шмальц, щоб пояснити поведінку Путіна, яка ніби є лише наслідком агресивної політики НАТО та неповаги до російської культури», — пише він.
Німецький журналіст також згадує листи читачів, у яких йдеться про Карибську кризу восени 1962 року. Що, мовляв, американці також не погодилися б, якби Радянський Союз захотів перетворити острів біля узбережжя США на ракетну базу, то чому росіяни повинні миритися з чимось подібним на своїх кордонах сьогодні.
Він також цитує лист свого знайомого, який скаржився, що його податки йдуть «корупціонеру Зеленському» і звернув увагу на автівки, на яких їздять Берліном українці. «Я не розумів, як одне пов’язане з іншим. Він ніколи не скаржився мені на те, що його податки йдуть, зокрема, талібам в Афганістані та ХАМАСу в Газі. Чи було це правильно для нього? Чи не було тут корупції?», — пише Бродер.
Тож навіть після трьох років повномасштабної війни не всі німці — та й європейці загалом — усвідомлюють її сутність, якщо досі доводиться пояснювати, що українці шукали притулку на Заході не від бідності, а від російських ракет, дронів та бомб. Це розуміння з часом таки з’явиться, однак важливою буде ціна, яку за це доведеться заплатити.