Із кінцем холодної війни демократичний лад та капіталістична економіка, здавалося б, здобули очевидну перемогу. Радянський Союз розпався, його колишні республіки поспіхом переводили економічні та політичні системи власних країн на демократичні рейки, колишній соціалістичний блок остаточно перестав існувати. Капіталізм та демократія показали свою перевагу над плановою економікою, соціалізмом та комуністичними експериментами і відтепер впроваджувалися — десь більш, десь менш успішно — повсюди в посткомуністичних країнах.
Демократизація стала глобальним трендом. Серед дослідників та політиків поширилась думка, що це сталося внаслідок того, що демократія — це звід універсальних цінностей, притаманних кожній людській спільноті. Надалі така позиція виправдовувала глобальне насадження демократії та її цінностей і боротьбу, іноді цілком військову та відкриту, з недемократичними режимами, що нав’язували свій протилежний порядок денний. Це можна було б порівняти з популярною концепцією стратегічної культури США ХІХ століття під назвою «Божественне призначення» (Manifested Destiny). Ця політична теорія стверджувала, що кордони від Атлантичного океану до Тихого і вглиб на південь є своєрідною зоною відповідальності американського народу, і тому цілком виправданим та логічним призначенням США є розширення на ці території. Нині такою «божественною» відповідальністю Сполучених Штатів стало поширення та захист демократії в усьому світі.
Читайте також: Троянський кінь від Піднебесної
Незважаючи на те, що в багатьох випадках демократичні процеси та видозміни справді приносили свої плоди — точніше ті, яких від них очікували, — траплялося й таке, що країни повністю відкидали нововведення і звинувачували демократизацію в більшості своїх нових бід. Такі країни переважно не лише полишали демократичний шлях розвитку, а й ставали частиною своєрідної міжнародної коаліції держав, що на власному прикладі намагаються довести нестійкість протилежних політичних систем та всіма можливими засобами борються з наявною ліберальною світовою моделлю.
То чому ж демократизація часом не працює? І які уроки з цього можуть винести апологети демократичного строю та ліберального світового порядку?
КНР: демократія як симулякр
Китай майже з самого початку існування як комуністична Народна Республіка піддавався натиску демократичних ідей. Розкол Китаю на Республіку Китай (Тайвань) та КНР вельми агресивно відмежував демократичну частину від комуністичної. Історія протистояння Тайваню й Піднебесної, що в останні роки з розвитком флоту та ракетного потенціалу Народно-визвольної армії Китаю лише загострилася, нібито не дає можливості розраховувати на жодні демократичні прояви чи ухили. Проте там, де прагматичний інтерес зустрічається з ідеологією, можуть трапитися вкрай цікаві політичні експерименти.
Останні роки КНР починає дедалі активніше просувати ідею альтернативного шляху розвитку суспільства. Під час останнього з’їзду Комуністичної партії Китаю у 2017 році було офіційно проголошено, що відтепер КНР поведе людство в нову світлу добу процвітання і прогресу. «Дракон розправив крила», якщо слідувати китайській аналогії. То яку ж систему несе цей «новий чудовий світ»?
Відповідно до своїх офіційних документів, Китай є демократичною країною, і цьому не суперечить навіть однопартійність політичної системи. Усі громадяни мають право голосу на загальних виборах, хоча вони здебільшого і не стосуються партійної лінії просування, що, можливо, відіграє більшу роль, ніж загальна адміністративна система. Хоча деякі оглядачі й відзначають наявність певних рудиментарних демократичних інститутів — наприклад, напіввідкриті вибори голів селищ явно можна записати до демократичних досягнень Піднебесної, — проте це лише окремі випадки, що вибиваються з загальної картини і системи.
Читайте також: Едвард Лукас: «Скидається на те, що Білий дім збирається «відкласти» питання Росії, щоб зосередитися на Китаї»
Останні політичні реформи справді системного масштабу проводилися в країні в час прем’єрства Ден Сяопіна. Хоча більшість його реформ стосувалася економічного порядку денного та відновлення після Культурної революції, все ж він здійснив декілька скромних спроб реформувати й політичну систему. Проте це не були реформи в розумінні західного демократичного суспільства. Наше уявлення про політичні реформи на тому чи іншому етапі передбачає елементи демократизації інституцій, процесів, механізмів урядування. Реформа Сяопіна передбачала зміну системи контролю за залученням еліт, показну «відкритість до світу» та внутрішні політичні перестановки. Отже, лише та відкритість і давала натяк на демократію.
Таким чином, сучасні економічні плани КНР диктують і її ставлення до демократизації. Захід роками плекав ідею, що з включенням Китаю до міжнародного ринку суспільство країни зазнає перетворень і поступово стане на шлях лібералізації та демократизації. Втім, у Пекіні було власне бачення цього процесу — китайські товари справді заповнили західні ринки, компанії Піднебесної поступово відвойовували своє місце під сонцем, користаючись із державної підтримки та дешевої робочої сили. ВВП КНР стрімко зростав, а з ним так само стрімко почали зростати військові витрати, зміцнювалася військова потуга країни. А заразом і апетити до геополітичного впливу та просування власного порядку денного. Попри офіційні декларації, жаданої демократизації не сталося. Навпаки, країна набула всіх ознак авторитарного режиму — одна партія, один незмінний лідер, закрита внутрішня політика, «великий китайський фаєрвол», свій інтернет, репресії проти власного населення, брязкання зброєю тощо. І хоча колективний Захід останніми роками все ж вирішив боротися із таким новим Китаєм, здається, момент було втрачено.
«Демократія» по-північнокорейськи
Образ, що виникає в голові пересічного громадянина демократичної держави на словах «Корейська Народно-Демократична Республіка», доволі яскраво нагадує орвеллівську Британію з роману «1984». Цим справді варто завдячувати і медіа, адже картинка щоразу подається відповідна: сірі похмурі вулиці, голодні ослаблені люди, військові паради та хизування як центр суспільного життя, і, звісно ж, центральність особистості лідера.
Водночас у конституції КНДР вже з першої статті можна дізнатися, що вона підтримує та гарантує (!) громадянам широкі демократичні свободи. Стаття 1 стверджує, що держава представляє інтереси усіх громадян. Статті 6, 89 та 138 нагадують, що всім громадянам надається право голосу на таємному голосуванні, а обранні ними представники, відповідно до статті 7, можуть бути відкликані вотумом недовіри. Статті 74 та 75 гарантують демократичні свободи та права всім громадянам в усіх сферах державного та суспільного життя. Звучить цілком демократично, чи не так?
Проте конституція КНДР також містить і інші, не менш цікаві положення. Це викриває справжній характер «демократичності» республіки і водночас ставить під питання узгодженість окремих положень в єдиному документі. Наприклад, стаття 3 вказує, що чучхе та першочерговість військової компоненти є «керівними принципами» КНДР. У статті 5 «демократичний централізм» визначається організаційною стратегією держави. Саме демократичний централізм і передбачає відсутність громадянського суспільства як такого, відсутність ринкових відносин, єдиний напрям усіх громадських рухів та державних проєктів — адже як інакше можна підтримувати розвиток «нового типу суспільства» та функціонування соціалістичної системи, коли централізм не є абсолютно центральним?
Такий підхід абсолютно нівелює індивідуальність наданих свобод і робить їх виключно інструментом задоволення базових потреб «будівничих революції», щоб ті не померли раніше, аніж виконається план партії. Відповідно, це відображається і на якості наданих послуг, і на ставленні до них, і на самій природі соціальних відносин. Що вже казати про вибори, на котрих із року в рік можна спостерігати повну відсутність альтернатив та максимальні показники явки. Так, на останніх парламентських «виборах» 2019 року вона становила 99,99%.
Читайте також: Росія-Китай. Вісь, народжена вірусом
Справжніх спроб загальнодержавного рівня демократизувати Північну Корею, якщо не брати до уваги війну 1950‑х років, не було. Довгі роки країна існувала в статусі парії, з мінімальною кількістю контактів із зовнішнім світом. Найвиразнішою спробою змінити статус-кво і перетворити країну на «нормальну» стала діяльність 45-го президента США Дональда Трампа. Той доволі швидко перейшов від погроз у твіттері влаштувати війну КНДР до пропозицій зустрічі віч-на-віч. Цей сенсаційний і перший в історії саміт лідерів двох країн на курорті Сентоза влітку 2018-го міг би стати найбільшою політичною подією року і одним із найважливіших досягнень тодішнього господаря Білого дому. Втім, сподівання, що Пхеньян відмовиться від своєї ядерної та ракетної програм лише тому, що Трамп потиснув руку Кіму і зробив із ним багато красивих спільних фото, виявилися марними. Додаткові зустрічі також не принесли жодного результату: КНДР і досі розробляє і випробовує балістичні ракети, що цілком можуть не лише загрожувати союзникам Вашингтона в тихоокеанському регіоні, а й долетіти до території Сполучених Штатів. Північнокорейські хакери періодично долучаються до потужних кібератак на західні установи. В січні цього року Кім Чен Ин вкотре назвав США «найбільшим ворогом» і пообіцяв розвивати свій ядерний арсенал. А ті, кому вдалося, ризикуючи життям, утекти з «комуністичного раю», розповідають про справжні прагнення влади «кращої Кореї» до демократії та ліпшого життя.
Тегеранський варіант
Іран був демократичним, хоч і королівством. Про це вряди-годи згадують любителі історії та дослідники міжнародної політики. Проте події 1979 року змінили все. Ісламська революція сформувала і власний світогляд, і унікальну квазідемократичну систему. І після початку активного ідейного протистояння з Заходом і «дияволом-США» — тобто майже одразу після революції — країна перебувала лише в форматі власної системи та принципів демократичного врядування, що для західного спостерігача є радше пародією на справжню репрезентативність.
Понад всією політичною владою в Ісламській Республіці стоїть верховний лідер — аятола. Його посада вища за президентську, його рішення є абсолютним, а його мудрість — божественною за походженням. Звісно, існують і парламент, і президент, яких обирають на таємному голосуванні, але також існує і Рада вартових конституції, що мусить допускати до виборів кожного кандидата на власний розсуд. Чи варто згадувати, що половину членів Ради обирає сам аятола?
Демократичні інститути Ірану, точніше більшість із них, беруть свій початок у шахському періоді правління. Саме тоді економіка країни активно переходила на рейки капіталізму, а тісна співпраця з США та Західною Європою показувала результати в соціокультурному та політичному житті. Тоді можна було би говорити про демократизацію як певний тренд і вектор розвитку країни. До подій 1979 року (точніше, до початку нафтової кризи 1970-х) саме такий шлях розвитку країни здавався безальтернативним. Однак цей демократичний оптимізм, що був і в попередніх прикладах, зламала політична криза, а залишки колишніх успіхів перетворені на відверту формальність та відкинуті на маргінес.
Після років антиіранських санкцій у 2015 році західні країни вирішили спробувати метод пряника, запропонувавши Тегерану «Спільний всеохопний план дій» (Joint Comprehensive Plan of Action, JCPOA), більш відомий як Іранська атомна угода. Фактично Тегерану дозволяли повернутися на міжнародні ринки (передовсім ішлося про продаж нафти) в обмін на суттєве обмеження атомної програми, яку більшість експертів вважає лише прикриттям для розробки ядерної зброї. У 2018 році виявилося, що більшість прибутків від продажу чорного золота Тегеран витратив на розвиток потужностей для збагачення ядерного палива. Першою на сполох забила ізраїльська розвідка, пізніше з угоди вийшов Дональд Трамп, повернувши санкції проти режиму. Незважаючи на серйозне погіршення економічної ситуації та важкий удар пандемії, Тегеран не відмовляється від ідеології «обложеної фортеці» — усі формати та пропозиції ззовні сприймаються як ворожі та спрямовані на знищення держави. Іран періодично хизується все новими й новими досягненнями зі збагачення урану, а західні лідери всерйоз розмірковують над черговим раундом ходіння по граблях, тобто варіантами відновлення JCPOA.
Надія на зміни
Мабуть, із усіх розглянутих країн Білорусь є тим випадком, коли зовнішня демократизація справді проводилася комплексно та системно, напряму формувала політичний ландшафт держави та впливала на широкі верстви населення. Саме формування прошарку прихильників демократичного вектору розвитку країни і стало причиною політичного протистояння та певного плюралізму думок (хоча з часом такі погляди стали небажаними для правлячого режиму).
З часу розпаду Радянського Союзу Білорусь як одна з колишніх республік, що мала прямий кордон із Європою, опинилася під значним впливом Заходу. Найбільшої інтенсивності він досяг на початку 2000-х років, коли ЄС та міжнародні фонди демократизації створили надзвичайну кількість трастових фондів та програм із розвитку громадянського суспільства та вільної преси. Флагманом при цьому стала європейська політика «Східне партнерство», що стартувала в 2009 році й мала на меті розвиток відносин із країнами-сусідами, зокрема і з Білоруссю. Значна підтримка надавалася і на рівні міжлюдських контактів — до 2013 року відсоток відмов у візах для білорусів був найменший серед усіх охочих відвідати Євросоюз і становив лише близько 0,5%. Безперечно, не можна оминути увагою наукові та навчальні програми, культурні обміни, започаткування стипендій, програми професійного розвитку — тобто повний комплекс засобів та інструментів зі створення сильного й самодостатнього суспільства, що (за задумом) мало привести до потужного та стабільного запиту на демократичне врядування. І такий запит справді сформувався за моделлю «знизу вгору», що можна було спостерігати і в еволюції білоруської демократичної опозиції на початку 2000-х, і в активному розвитку вільної журналістики (здебільшого, однак, за кордоном — у Польщі та країнах Балтії).
Читайте також: Протистояння двох Китаїв
Проте правлячий режим мав зовсім інші погляди на демократичні процеси. Для самого Лукашенки реверанси в бік Заходу та нетривалі періоди дружби з ЄС були лише грою в демократію задля вирішення економічних проблем або відповіддю на численні товарні війни Кремля проти нібито союзної республіки. Водночас Лукашенка майже одразу відчув загрозу від нових віянь та почав агресивно реагувати на опозицію та нових медійників. Підпільні викрадення, арешти і навіть страти ставали дедалі частотнішим явищем. «Джинсова революція», Площа–2010 та протести проти результатів президентських виборів у 2020 році — щоразу придушення масових виступів ставали дедалі жорстокішими та агресивнішими, і білоруська влада чимраз активніше розкручувала наратив «західного втручання» (звісно ж, через елементи та заходи демократизації). Дійшло до того, що в 2020 році почалися масові заборони та закриття програм та інститутів, що представляли нібито «закордонні агенти впливу», а сам Лукашенка став адептом чергової конспірологічної теорії про нібито «агресивне вторгнення Заходу» в Білорусь. Нещодавні арешти й тортури журналістів та активістів, із яких найбільш гучною стала справа Романа Протасевича, де-факто поставили крапку в питанні демократизаційних процесів у Білорусі.
Білоруський народ продовжує боротьбу за власні права, відстоювання власної гідності та можливість бути почутими. Наразі санкційний тиск на режим лише зростає, і білоруські активісти не втрачають надії перехилити шальки терезів на свою користь. Для них демократичне майбутнє рідної Білорусі є безальтернативним шляхом розвитку та «сяючим містом на пагорбі», високою та правильною метою.
Усі великі політичні реформи, незважаючи на зовнішній вплив, мають отримати достатньо вагому підтримку всередині країни — на рівні як населення, так і політичного істеблішменту. Це один із тих складних процесів, коли має існувати система паралельних процесів знизу вгору та згори вниз, що взаємодоповнюється. Односторонній рух неминуче призведе до посилення суспільного протистояння та нових політичних криз.
Водночас колективному Заходу вже давно час зняти рожеві окуляри та тверезо переглянути свої політики щодо авторитарних режимів. Адже панівна політика умиротворення не дає бажаного результату. Авторитарні лідери розуміють та поважають лише силу, а будь-яке пом’якшення використовуватимуть лише заради зміцнення свого режиму.