Саме це можна було б порадити Миколі Княжицькому та Віталієві Портнікову після відвідання ними Нацради з питань телебачення і радіомовлення минулого тижня. Колеги намагалися отримати ліцензію на мовлення нового супутникового каналу новин, що створюється на базі ТВі, але дістали безкомпромісну відмову. Результат більш ніж імовірний, якщо згадати, що торік Нацрада відібрала в ТВі разом зі «5 каналом» низку ліцензій на ефірні частоти (причому на користь каналів з медіа-групи Хорошковського), і це стало приводом для скандалу без перебільшення європейського масштабу.
Щоправда, цього разу ситуація здавалася трохи простішою: не доводилося ділити обмежений частотний ресурс, супутник у цьому сенсі гумовий. Утім, представники держави знову сказали: «Зась!» Мотивацію вищого регуляторного органу озвучила член Нацради Оксана Єлманова. Донедавна ця молода ефектна пані була відома як успішний девелопер, або, кажучи людською мовою, забудовник, а її телевізійний досвід вичерпувався запрошенням кілька років тому на програму «Акули бізнесу». Професійна громадськість мляво відреагувала на призначення красуні на вакантну посаду в Нацраді, а сама акула, випереджаючи нерозуміння, запевнила, що на новому місці важлива не кваліфікація, а якісь загальні менеджерські здібності. Тепер ми знаємо, що малося на увазі.
Оригінальна цитата з виступу пані Єлманової з приводу концепції забороненого каналу: «То есть… есть нацеленность на какое-то поднятие, понимаете, как бы со дна всех неудобных на сегодняшний момент или же там как бы придание вопросам, которые варятся сегодня в этой стране, потому что, естественно, она выживает и пытается получить какой-то эффект, выстроиться как-то в разумное русло. И в данном случае, наверное, больше нужен канал, который будет нести позитив. (…) Я против. В существующей ситуации, и она довольно часто проявляется во многих отраслях в экономике нашей страны, когда люди, используя для достижения целей, пользуясь поговоркой «все методы хороши»… все инструменты, на самом деле для достижения своих целей в общем-то вносят разрушительные признаки в деятельность, которые не созидают эту страну, а ее разрушают». Я міг би цитувати й далі, але доведеться вольовим шляхом обірвати цей сплав Кафки з Хармсом.
Я зрозумів з цього три речі. Перша: державний орган офіційно перешкоджає журналістам поширювати незручні новини, вимагаючи від них обмежитися «позитивом», – і те, й інше буквально! Друга: у своїй забороні державний орган керується не законодавством країни, а уявленнями кваліфікованого будівельника. Третя: вочевидь, у нинішньої влади вже зовсім кепсько з кадровим складом, якщо ось на це доводиться спиратися для легітимізації своїх явно протизаконних, абсурдних рішень.
Проте з колізії можна зробити ще один, несподіваний висновок. Через кілька днів після викладених анекдотичних подій ініціатори проекту поїхали до Варшави й у місцевій, польській Нацраді зареєстрували супутниковий канал TVi Europe, спираючись на чинне європейське законодавство про транскордонне мовлення. Звісно, це не те саме, що пропонувалося в Києві, швидше за все, йдеться про паралельний проект, але тут має значення інше. А саме підхід, спосіб реакції на перешкоду. Є архетипічна для України реакція: при зіткненні з несправедливістю й неподобством зажуритися, повісити голову й прийняти в принципі розумне рішення, що батогом обуха не перебити. Це по-нашому, по-українськи. А можна боротися: в суді (знаю, знаю), в пресі, у міжнародних інстанціях. Інколи це діє – не завжди, але буває. А ще можна не зупинятися й паралельно шукати варіанти й будь-що досягати мети.
Так, у нас генетично вихована звичка підкорятися силі, бо попередні 300 років практики навчили, що конфлікт із владою не передбачає жодних альтернатив. До того ж не всі мають такі можливості, як лічені провідні журналісти, відомі за межами своєї країни. Значно частіші випадки, як той, про який днями розповів Анатолій Гриценко: коли фермер-орендар підняв господарство, дав роботу практично всьому селу, а потім з’являються суворі хлопці, виганяють його без зайвих слів, й місцева влада, міліція, прокуратура їх лише покриває. Але ж він таки достукався! Ми, слава Богу, не в СРСР, де для непокірних існував Сибір. Сибір тепер за кордоном, а в Лук’янівці місця для всіх забракне. Я хочу лише сказати, що кожен успішний випадок протидії беззаконню має силу прецеденту, так само як кожен випадок покірності – через звичку, нерішучість, депресію, лінощі, сибаритство чи бридкість – означає толерування неподобства. А отже, сприяння йому.