Не менш широко знана й Іслямова як менеджер, що разом із однофамільцем Ленуром Іслямовим за два роки з нуля створила найсучасніший та найуспішніший регіональний телеканал України. Після окупації обидві відмовилися втікати на материк і принципово лишилися в Криму, щоб не кидати напризволяще свою аудиторію. Їм із залишками колективу довелося продовжувати працювати в умовах заборони політичної журналістики, але навіть у тих суто культурологічних програмах каналу, що збереглися, окупанти все одно вбачали небезпечний «екстремізм» (точнісінько як мирні сільські вірші українських поетів ХІХ століття викликали неадекватну лють царату), тож канал був розігнаний остаточно.
Із цих тривожних подій навколо екс-керівниць ATR (а вони далекі від завершення і, вочевидь, розгортатимуться далі аж до висунення обвинувачень та арештів) стають очевидними кілька нерадісних висновків.
Першим є усвідомлення того, що всі ми тут опинилися в стані заручників. Не хочеться вкотре торкатися теми невдалого піар-проекту «кримської блокади», але відповісти за безмежні фантазії її командирів сповна доведеться усім нам тут, і Іслямова з Буджуровою є лише початком списку «відповідальних».
Читайте також: Скільки коштує Крим?
Другий урок вказує на те, що замирити окупантів удаваною покірністю неможливо. Вони як дикі тварини, з котрими не укладеш договору та не відкупишся ковбасою: зграя охоче зжере кинуту їй подачку, а потім і тебе самого. До цього багато могли б додати самі прибічники «русской вєсни», чимало з яких уже розгублено волали «за што?!», втрачаючи роботу на користь «справжніх росіян» чи навіть опинившись за ґратами, але їхні переживання нас не обходять.
І третій висновок, нарешті, полягає в тому, що розраховувати у своїх бідах нам доводиться лише на власну стійкість та витривалість. Батьківщина нас не врятує. Реакція українського суспільства на утиски кримських журналісток була млявою. Навіть ті в Україні, що звернули увагу на подію, нічим допомогти не могли. Президент констатував у Facebook порушення прав людини, нардеп Чубаров порадив постраждалим писати позови в київську Прокуратуру АРК (так і хочеться взяти її назву в лапки), нардеп Логвінський пообіцяв якусь «ефективну відповідь»… Ось, власне, і все. І це навіть не критика, бо навіть за наявності щирого бажання наші діячі справді позбавлені дієвих засобів запобігти окупантському беззаконню в Криму.
З того самого щирого бажання в столиці був проведений і протестний захід із приводу утисків журналістів у формі флешмобу. Можливо, для навиклого до розмаїття політичних акцій Києва видавалося стильним і креативним, коли невеличка група людей мовчки вишикувалася під російською амбасадою, затуливши обличчя аркушами білого паперу (що мусило символізувати затулені вуста кримських противників окупації), але легше від цього креативу в Криму не стало ні підозрюваним, ні засудженим. А щодо посланців ворожої держави (до неіснуючих сумління та гуманізму яких наївно закликали учасники), то вони легко могли перевести зір із чемних, але не дуже приємних гасел флешмобу на інший кут паркану, де густо навалена на вівтар нещодавньої російської авіакатастрофи купа квітів, свічок, ікон і плюшевих ведмедиків рясніла плакатами на кшталт «Скорбим вместе с вами», «По духу и по крови мы – один народ» тощо…
Читайте також: Чумацький шлях
Інколи здається, що наша всепрощенна Україна вже скучила за звичною дружбою зі «східною сестрою» та готова щиро розкрити їй обійми, щойно Росія зробить найменший крок назустріч. Найбільшим каменем спотикання на цьому шляху залишається отой злощасний Крим, із яким ніхто не знає, що робити: Росія не здатна його повноцінно утримувати, а Україна не здатна його собі повернути. Цей цугцванг неабияк дратує обидві країни, і прикмети спільного роздратування добре помітні в стереотипах щодо кримчан в обох державах: для України це «зрадники», котрих не шкода поголовно виморити голодом та холодом, а для Росії це «нахлєбнікі», котрі хай видираються зі своїх злиднів як хочуть, але не коштом росіян. До того не дуже близького часу, коли «сестри», як уже стократ було в історії, знову зіллються в поцілунках, Крим, певно, дуже зміниться. Дедалі більше кримських прихильників Росії усвідомлюють справжню ціну дешевому пафосу омріяної «Родіни», що здалека здавалася такою могутньою та багатою. Але все більш і прихильників України втрачають надію на порятунок з боку Батьківщини, котрій значно легше возносити як «еліту Криму» купку переселенців, ніж впливати на долю тисяч власних заручників у ворожому полоні. Табірне кредо «не вір, не бійся, не проси» вкупі з навичкою «не базікай» стає дедалі міцнішим фундаментом нашого острівного менталітету.