Фото мирних протестувальників, що виступали за демократичні цінності ЄС і столиця, де євросоюзівських прапорів було ледь не більше, ніж українських, – усе це добре сприймалося європейськими політиками, особливо на тлі євровтоми вдома.Тоді багато хто вказував на Київ: мовляв, дивіться, ці люди розуміють, як нам пощастило бути в ЄС. Ідея Майдану – викорінення за сприяння Брюсселя корупції та кумівства – викликала ентузіазм громадян та політиків ЄС. Узимку 2013 року ніхто й уявити не міг, що Євромайдан спрацює як спусковий механізм найбільшої від часів холодної війни кризи в Європі. Сьогодні кінець 2015- – і криза триває. Я переконана: українців ніщо не змусить звернути зі шляху до демократії та верховенства права. Їхнім устремлінням не завадить ані Владімір Путін, ані експерти зі східної політики, які помилково думають, що угоди з Газпромом діють як стратегія досягнення миру й безпеки.
Однак зміни в Україні не можуть бути швидким, безпомильним процесом, у ході якого ЄС може іноді посварити чи похвалити. Він триватиме кілька поколінь. Великими перешкодами є війна на Донбасі й анексія Криму, а ще невпинна боротьба за владу між українськими олігархами й політиками нагорі. Усе це знову і знову забирає забагато енергії, яка мала б іти на реальні перетворення. Коли Путін відповів на Революцію гідності анексією Криму й застосував військову силу проти сусідньої країни, він, зокрема, прагнув максимально ускладнити, ба навіть унеможливити будь-які демократичні зміни. І хай там що говорять у геополітичному дискурсі, справжнім викликом у 2013 році було не НАТО. Справжньою загрозою для Кремля було й залишається те, що будь-які успіхи революції в Україні можуть стати стимулом і заразним прикладом для росіян.
Спершу українці не змирилися з жорстокою розправою Віктора Януковича над Майданом. Вони досі оплакують жертв терору влади проти учасників Революції гідності. Потім дали відсіч бойовикам, яких підтримувала й організовувала Росія. Під час бойових дій на Донбасі загинуло понад 6 тис. українців. Більшість жертв – цивільні. Непередбачуваність російської політики, страх війни, почуття провини перед Росією або солідарності з нею, недовіра до корумпованої еліти Києва – у 2015-му особливо західноєвропейцям через усе це значно складніше, ніж у 2013-му, підтримувати українців і симпатизувати їм. На причини цього розчарування не можна заплющувати очі. Але й дозволити, аби через них ЄС раптом покинув Україну, теж не можна. Підтримка змін в Україні таки в наших інтересах.
Читайте також: Поколінню барикад
США не змушували Брюссель, Париж або Берлін до антиросійської стратегії. Обама від початку дав зрозуміти, що в цьому новому конфлікті відповідальність на себе має взяти ЄС. І США, і ЄС виключили військове вирішення. Відтак у ЄС ухвалено рішення, від котрих тепер не можна відступатися. Угоду про асоціацію підписано. Вона має бути реалізована 2016 року, попри протести Росії. Санкції запроваджено за порушення росіянами міжнародного права – анексію Криму та військову підтримку дестабілізації Донбасу. Мета обмежень – зміцнити позицію ЄС щодо Росії, оскільки вирішено шукати дипломатичного виходу із ситуації. Тож було підписано мінські угоди, які, щоправда, на папері мають ліпший вигляд, ніж на практиці. Київ, схоже, повільно просувається на шляху до передбачених ними політичних реформ, але домовленість про перемир’я на Донбасі повсякчас опиняється під загрозою. Контроль українського кордону з Росією, а відтак і російської підмоги бойовикам на Донбасі залишається не надто реалістичним. З огляду на це заклики до скасування санкцій мають сприйматись як грубе нехтування інтересами України й нашою безпекою. Це подвійна користь для Путіна: він намагається посіяти розбрат між європейцями. А ще це дезорієнтує і послаблює українців, що борються за зміни й шукають підтримки ЄС.
Читайте також: Воювати, щоб перемогти
На відміну від 2014 року в центрі наших нинішніх дискусій не війна на Донбасі чи конфлікт із Росією. Захід відчайдушно намагається знайти спосіб припинення війни в Сирії. Теракт у Парижі, вчинений «ІД», пробудив європейців від затяжної байдужості. Як і коли Путін може стати союзником Заходу в цьому (якщо взагалі колись може), чітко не скажеш. Але багато політиків ЄС дають зрозуміти, що хочуть цього альянсу. З одного боку, діями в Сирії (керуючись своїми інтересами) Путін докинув дров у вогонь. Із другого – обійти його в нинішній ситуації не вдасться. Тож перспектива союзу з ним реальна. Але якщо ми, європейці, не хочемо вийти переможеними, то його не можна формувати за спинами українців. Скасування санкцій до того, як мінські угоди матимуть реальний та тривалий ефект, – це прямий шлях до загрози реформам в Україні. Тільки якщо прогресивні сили в Україні зможуть розраховувати на послідовну позицію ЄС щодо Росії, ми сприйматимемося серйозно у всіх аспектах реформування. Відсіч українців агресії на сході мала критичне значення. Але тепер успішний демократичний розвиток забезпечить справжню перемогу над гібридними стратегіями Путіна. Для цього українцям потрібна наша моральна, фінансова й практична підтримка. Демократичний прогрес в Україні – один з етапів трансформації Східної Європи, що почалася після повалення Берлінського муру. Якщо Україна знову стане корумпованою, олігархічною державою, це негативно позначиться на всіх наших східних сусідах. Наразі не зрозуміло, чого може досягти союз між Путіним і Заходом у боротьбі з тероризмом. Однак, якщо утворювати цей альянс за рахунок українців, він гарантовано зашкодить безпеці на сході Європи.
Цей матеріал опубліковано у спецвипуску Світ у 2016