Владімір Путін уже закидає цілеспрямовані заяви про загрозу НАТО для його держави й суперечливі вимоги для деескалації кризи. Він — мов мафіозний бос, який створює проблему, а тоді пропонує розв’язати її за певну ціну. У чітко окресленому списку бажань Кремля таке: офіційне завершення розширення НАТО, обмеження військової присутності на її кордонах і фактичне розчленування України. Однак у реальності здобутки будуть істотнішими: кінець порядку безпеки в Європі, сформованого після 1991 року. Росія більше не буде зв’язана обіцянками й стандартами минулого. Ласкаво просимо у новий світ, де правда за силою.
Читайте також: Словесна криза
Україна — першочергова мішень, зважаючи на загрозу, яку вона становить: не військову, а політичну. Якщо ще одна велика, переважно православна колишня республіка Радянського Союзу може процвітати у свободі, то навіщо росіянам терпіти корупційний, пафосний, репресивний і стагнаційний режим Владіміра Путіна? Російські пропагандисти змальовують Україну як занепалу державу й фашистське пекло, позаяк не можуть змиритися з її успішністю багатоетнічної, багатомовної, багатопартійної демократії (президент якої, за збігом обставин, — російськомовний єврей). Путін може вірити у власну пропаганду. Натомість ми маємо лютувати. Україна — реальна країна. Росія гарантувала її територіальну цілісність у 1994 році (коли Україна відмовилася від ядерних боєприпасів, успадкованих від Радянського Союзу). Ця угода, Будапештський меморандум, була безумовною. У ній не було примітки: «За умови, що нам подобається ваша влада». До держави з сорокамільйонним населенням не можна ставитись як до чиєїсь шахової дошки. Українці мають реальні надії та реальні претензії, на відміну від штучних надій і претензій Путіна.
Путін не зупиниться лише на своєму наступі на Україну. Змусивши нас прийняти параноїдальний світогляд Росії, він зможе взятися за інші дражливі питання. Може зажадати подальшої демілітаризації в сусідніх країнах — скажімо, заборони всіх військових навчань або виведення сил прикриття НАТО з Польщі та країн Балтії. Довгострокові угоди в галузі енергетики затвердять роль Росії як експортера газу в Європу. Коли НАТО і ЄС стануть неефективними, Росія зможе розширити свою присутність у Чорному морі й далі зміцнювати вплив на Балканах.
Інші країни чітко усвідомлюють цю загрозу. У четвер президент Фінляндії Саулі Нійністе промовисто наголосив, що НАТО забезпечує стабільність у Європі, й додав, що рішення про майбутнє членство його країни аж ніяк не стосується Росії. Хоча номінально Фінляндія не належить до складу Альянсу, проте вже значно ближча до нього, порівняно з деякими млявими країнами-членами. Занепокоєння й підвищення витрат на оборону Фінляндії засвідчують чільну слабкість антизахідних побивань Путіна. НАТО розширювалося не через таємний план з наміром оточити або принизити РФ. Усе було навпаки. Постійні залякування сусідів Росією підштовхнули ці країни до членства в Альянсі. Швеція, яка позбулася свого оборонного арсеналу в 1990-х, також збільшує витрати на оборону та зміцнює зв’язки зі США й Великою Британією, позаяк Москва постійно погрожує та залякує її. Росія підштовхнула й НАТО до змін. Коли Альянс приймав країни колишньої Організації Варшавського договору, то консультувався з Москвою й щедро пропонував Кремлю брати участь у процесі ухвалення рішень. Було підписано Основоположний акт у 1997 році й створено спільну Раду НАТО — Росія у 2002-му. Ба більше, Альянс так хотів задобрити Кремль, що в нових країнах-членах не проводив навчань, не розміщував іноземних військ і цілеспрямовано виключив РФ з оцінки загрози, позбувшись навіть орієнтовних планів дій для реагування на російську атаку.
Лише у 2010 році НАТО (нарешті) змінило стратегічну концепцію й почало дбати про оборону східних країн-членів. Це сталося після кібератаки на Естонію у 2007-му, війни в Грузії у 2008-му й загрозливих військових навчань у 2009 році, на яких Росія репетирувала атаку на країни Балтії та ядерний удар проти Варшави.
Читайте також: Подвійний прорахунок Китаю
Та навіть тоді реагування НАТО було переважно на папері. Тільки вторгнення Росії в Україну у 2014 році зрештою вилилося в розташування нечисленних сил прикриття в Естонії (на чолі з британським контингентом), Латвії, Литві та Польщі. Майже весь цей рік я працював над доповіддю для аналітичного центру про регіональну безпеку в Балтійському морі. Картина вимальовується лячна — для нас. Сили НАТО суттєво поступаються за кількістю. Альянс не має повітряної оборони й потенціалу для удару на далекі відстані. Нам бракує воєнно-морської стратегії для цього регіону, а структура командування скидається на тарілку спагеті. Підкріплення буде складно організувати, і покладається воно на роздуті, неперевірені припущення. З боку Росії змальовувати такі хирляві сили як загрозу — повний абсурд. Так само абсурдна ідея про оточення: лише одна шістнадцята сухопутних кордонів РФ межує з країнами — членами НАТО.
Ми маємо сказати Путіну, що його скарги є нонсенсом. Натомість ведемо між собою переговори про методи умиротворення російського лідера.