Напевно, дається взнаки піонерське дитинство та рухівська юність. Про що там вести дебати, якщо вчителі й Центральний провід уже все вирішили? Та зрештою виростаєш і починаєш розуміти: для схиляння інших до своєї думки треба вміти її правильно викласти, часом не танками, трубами чи інтригами, а вимовленими прилюдно словами. В багатьох західних коледжах студенти беруть участь у дискусійних клубах, де відточують свою майстерність. Майстерність же українських дебатантів і їхніх колег із «нових демократій» іноді залишає бажати набагато і набагато кращого. Нещодавно я завітала на дебати в Лондоні під егідою журналу Spectator ось із якого приводу: «Чи варто дозволити Україні та Грузії вступити в НАТО?». Тема сформульована була розмито, тож, на мою думку, це частково пояснювало кінцевий результат. З кожного боку – за й проти – виступали по троє промовців. «За» був, зокрема, колишній євроінтегратор, а тепер аналітик Олег Рибачук. Поруч із ним виступав британський депутат, досвідчений урядовець Деніс МакШейн і юний член грузинського парламенту Григорій Канделакі. «Проти» – двоє старих бундючних англійців із благородними акцентами – лорд Скідельські та сер Кристофер Мейєр – і російський телеведучий Алєксєй Пушков.
У залу Королівського географічного товариства прийшли кількасот людей, майже всі з яких за привілей послухати про Україну, Грузію та НАТО заплатили по $25 (близько 200 гривень). До речі, ще й не наливали, на відміну від дебатів, які проводить журнал «Економіст», де в кінці – неформальне спілкування за пластиковим стаканом дешевого теплого шардоне.
Ще до початку обговорення зала висловилася на задану тему. За вступ України й Грузії до НАТО – 82, проти – 54, не визначилися – 63.
Першим слово взяв Олег Рибачук. Він узагалі гарно говорить, і його часто запрошують дати коментар у англійських медіа. Та з самого початку промови він сказав одне дуже важливе слово: Росія. Росія не дає Україні й Грузії вступити в НАТО, зазначив Рибачук, і решта його виступу так чи інакше стосувалася цієї країни. Я не пригадую нічого про українську боєздатність, участь в операціях в Іраку й Афганістані, якихось аргументів про те, навіщо НАТО потрібна Україна.
Виступ МакШейна публіці сподобався: він говорив про права націй, про справедливість і таке інше, що гарно лунає. Відповіді двох інших англійців із табору «проти» також було цікаво слухати: один переконливо доводив – таку навіжену країну, як Росія, краще не дратувати, а інший – що таких навіжених, як Україна і Грузія, в НАТО нам не треба. Російський коментатор дещо знуджено пояснив залі, що Кремль не забороняє їм нікого приймати в НАТО, та це не вигідно й не мудро; Ющенко ж – непопулярний президент, і зв’язуватися з ним не варто. Але тут за нього взявся юний грузин. Пломениста його промова про те, як скривдила Грузію Росія – в чому зала і до його виступу не сумнівалася – супроводжувалася гарячим блиском очей і пересипалася пристрасними закликами до Заходу прийняти маленьку демократичну Грузію в НАТО, щоб захистити її від злобливої сусідки. Коли росіянин почав відповідати на запитання зали, юний грузин совався на місці та перебивав його питаннями про те, де ж дві тисячі осетинських трупів. На цьому місці, як мені здалося, зала і передумала. Інтелігентним і в принципі егоїстичним британцям не здалося цікавою ідеєю наділити всією силою Альянсу цілу країну отаких Канделакі, сповнених не просто неприязню, а лютою ненавистю до Росії.
Остаточний результат голосування був такий: за – 93, проти – 120, а тих, хто не визначилися, залишилося троє. Сторона «за» з тріском програла.
«Слава Богу, що рішення приймаються не на таких дебатах», – сказав мені наприкінці Рибачук. Він одночасно й правий, і ні. Рішення справді приймаються на дещо іншому рівні, та на цей інший рівень також треба вміти впливати, починаючи й із отакого.
Відверто кажучи, окрім Рибачука, який зараз представляє хіба що себе самого, не уявляю, хто міг би аргументовано й – головне – за правилами пояснювати позицію України, керуючись міркуваннями не поетичної справедливості, а правилами риторики, ораторського мистецтва й цивілізованої дискусії. Та й Рим, батьківщина великих ораторів, не в один день будувався.