За вікном гримає, і хотілося би, щоб це була літня гроза… але ні, це чергова не тиха ніч від рашистів. Після таких ночей зазвичай рідні, друзі та знайомі запитують: як ти? Я ж завжди (на щастя) відповідаю: жива і ціла.
Найстрашніше те, що не тихі ночі вже стали нормою для українців. Ми ніскільки не дивуємося тривогам, швидше здивування викликає їхня відсутність. Найгірше, коли страшилки про масовані обстріли розганяють соцмережами. Ну що, ну що ще може статися? Ядерка? Здається ми вже бачили й чули усе… Особливо «тішить», коли зранку чуєш: «це була наймасованіша атака з початку війни». Насправді більшість просто втомилися рахувати «наймасованіші». Та чи варто це робити? Очевидно, що і сьогоднішня атака не була останньою для Києва, що вже говорити про ближчі до кордону регіони.
Щоразу під час обстрілів на слух нам вдається визначати чи то шахеди, чи ракети, уже з ночі повністю переплановувати свій день, переносити зустрічі в онлайн та рахувати, скільки годин ти зможеш поспати, якщо вляжешся прямо зараз, але тут звучить черговий вибух… Цієї ночі спіймала себе на думці, що треба міцно тримати телефон у руках, а ще краще з увімкненим ліхтариком. З одного боку, ти змушуєш себе не думати про найгірші сценарії, з іншого, – коли чуєш звук шахеда, що пікірує, уяву вже не зупинити.
Якось в інтерв’ю Тижню наш більд-редактор Максим, який на війні з перших днів повномасштабного вторгнення, сказав: «Ревізія глибини твого патріотизму відбувається, коли біля тебе розривається 120-та міна». У жодному разі я не берусь порівнювати те, що відбувається на передовій з обстрілами в тилу. Але в моменти прильотів десь поруч з тобою з’являються, вважаю, цілком справедливі запитання:
- Чому я досі чую російську мову буквально усюди: на вулиці, у громадському транспорті, магазинах, дитячих майданчиках?
- Чи довго ми ще будемо думати, що культура тут ні при чому і пам’ятники Пушкіну зносити не обов’язково, бо він «писав хороші казки»?
Це війна за нашу суб’єктність, мову, культуру. У такі страшні ночі обстрілів запитай себе: а що ще я можу зробити, щоб перемогти ворога? Найменше – позбутися всього російського. Мабуть, тут повторюю слова Катерини Мотрич на прощанні зі своїм чоловіком військовим й актором Юрієм Філіпенком. Та нам важливо не дати Путіну і всім йому подібним ні найменшого шансу думати, що їх тут чекають. Нам не потрібен «русскій мір», в яку обгортку б він не був замаскований.