Скажімо, критика представницької демократії та загального виборчого права вважається щонайменше моветоном – а тим часом за умов якнайширшої демократії восени 1932 року 52% німецьких виборців проголосували за тоталітаризм, тобто за нацистів та комуністів, висловивши тим самим свою нехіть до свободи. Одиниці серед публіцистів й експертів зважуються нагадувати про це та аналізувати причини такого, до речі, типологічного для більшої частини тодішньої Європи феномену: якнайширше народне волевиявлення вимагало диктатури, авторитарної чи тоталітарної, лівої чи правої – і домагалося її. Винятки – демократична Чехословаччина, що виявилася нездатною протистояти натиску Гітлера, та демократична Фінляндія, яка зуміла відбитися від Сталіна, але змушена була (загнана у глухий кут геополітики) піти на союз із тим же Гітлером…
Інша річ, яка не підлягає критиці – це громадянське суспільство. Вважається, що воно є панацеєю при розв’язанні ледь не всіх проблем, що виникають у соціально-політичних процесах. Але ж хіба в ті самі 1920-30 роки не громадянське суспільство європейських країн народило, сформувало та підтримало політиків-радикалів і популістів різного штибу? Хіба у середині 1930-х не громадянське суспільство Британії цькувало Вінстона Черчилля, який невтомно попереджав про смертельну небезпеку, яка загрожувала з боку Німеччини з її «новим порядком»? Хіба не громадянське суспільство країн Заходу, починаючи з 1941 року, пробачило Сталіну всі минулі гріхи, видало йому індульгенцію на наступні злочини і підносило його ледь не до небес – за інерцією це тривало аж до 1956, до хрущовської таємної доповіді про культ особи та до кривавого придушення угорської революції?
Я навмисно не беру сучасні приклади такого роду, оскільки тут легко можна наразитися на звинувачення у неполіткоректності, расизмі і навіть фашизмі…
Але однієї табуйованої теми не можна не торкнутися. Адже вона, з одного боку, «гаряча», з іншого боку, ті сюжети, в які вона вилилася, якнайкраще засвідчують питому необґрунтованість накладання неписаних заборон на публічне обговорення складних, делікатних, а часом і дражливих тем. Мова йде про своєрідну хвилю «манделоманії», яка в останні тижні піднялася у значній частині наче демократичних і наче фахових українських мас-медіа.
«Саме Манделі південноафриканці завдячують поваленням расистського режиму апартеїду… Це повалення надало змогу чорношкірому населенню Африки брати участь у суспільному житті на рівних правах із білими… Завдяки Манделі в Південноафриканській республіці розв’язані важливі проблеми… Україна повинна прагнути досягнути тих висот, яких досягнула Південна Африка… Його мудрість та успіх у справі об’єднання країни, що була розколота режимом апартеїду, є прикладом для всіх континентів…» – і так далі, і таке інше. Одним словом, Україні є на кого рівнятися – на ПАР, а українським політикам слід брати приклад з Нельсона Мандели.
Щодо другої тези, то тут заперечень немає, хоча навряд чи варто виставляти багаторічного політв’язня, лауреата Нобелівської премії миру, першого чорношкірого президента ПАР ідеальним і безпомильним персонажем. Ні, Мандела був і залишається гідним великої поваги та наслідування політиком, а водночас – людиною, що мала високі цілі, але не завжди вміла знайти ефективні засоби досягнення цих цілей. І від цього уроки Мандели мають стати ще більш значущими – аналізувати слід не тільки успіхи й перемоги, а і прорахунки та невдачі. Але от лихо: ніхто з тих, хто славив у ці дні Манделу, не сказав про його найбільше досягнення, найбільший успіх, про те, що варто беззастережно запозичити у нього вітчизняним політичним діячам.
Справа у тому, що розпочинав свою політичну діяльність Нельсон Мандела як прихильник комуністичних ідей – якщо і не в їхньому «чистому», так би мовити, або ж «інтелігентському» вигляді, то у формі популярного у 1950-ті простого і зрозумілого гнобленим масам ленінізму-сталінізму. А на додачу він ще й був одним із організаторів та керівників напівтерористичної-напівпартизанської організації «Умконто ве сізве» – «Спис нації». Власне, фактично йшлося про те, щоб насильницькими методами замінити в ПАР диктатуру «білих господарів» на диктатуру «пригноблених чорних». За це – а не за правозахисну діяльність і не за обстоювання демократії – Мандела й одержав смертний вирок, який був потім замінений на довічне ув’язнення. 27 років у тюрмі – не кожен витримав би це. А Мандела не лише витримав, а й докорінно переглянув власні погляди. Як зазначав визначний французький мислитель Андре Глюксманн, «не можна виправдати насильство, спрямоване проти мирного населення, метою якого є терор. Для того, щоб Мандела зміг перемогти в ПАР йому довелося відійти від терористів, що билися на його боці, і символом такого відходу стало розлучення з дружиною Вінні, яка очолювала одне з таких, схильних до необмеженого насильства, угруповань». Власне, Вінні Мандела обстоювала не тільки терор проти білих – вона ще й стала активною «чорною расисткою», а ці речі були неприйнятні для «нового» Нельсона Мандели. Хоча він і виявляв схильність на посаді глави держави до соціалістичних за духом перетворень, але це був демократичний соціалізм, без тоталітарного забарвлення.
До речі, саме ці експерименти (безплатна медицина для всіх, розподіл житла для пролетарів, квоти у вузах та війську для «гноблених чорношкірих», збільшення допомоги з безробіття тощо) виявилися найбільш невдалими складовими президентської діяльності Мандели. А от що було, безумовно, вдалим – так це запобігання всезагальній різанині, яка могла виникнути внаслідок ліквідації системи апартеїду.
Але, вшановуючи Манделу, ніхто не назвав імен людей, котрі не менше, ніж він, сприяли падінню апартеїду. Це – перший чорношкірий єпископ в ПАР Десмонд Туту (лауреат Нобелівської премії миру 1984 року) та останній на сьогодні білошкірий президент ПАР Фредерік Віллєм де Клерк. До речі, де Клерк у 1993 році разом з Манделою розділив Нобелівську премію миру, але в Україні про це чогось ніхто не згадав…А тим часом саме він (його ще називали «південноафриканським Горбачовим») доклав велетенських зусиль для демонтажу диктаторського режиму, коли був главою держави з 1989 по 1994 рік. Саме де Клерк взяв курс на залучення африканців до управління країною. У 1990 році він звільнив із в’язниці Манделу і легалізував Африканський національний конгрес та Панафриканський конгрес. У 1991 році були скасовані дискримінаційні закони про розселення по групах, реєстрацію населення і «громадську безпеку», на яких ґрунтувався апартеїд. У 1992 році де Клерк звільнив з армії офіцерів, які підозрювалися у провокуванні насильства в чорних пригородах. У липні 1993 року він разом із Манделою здійснив поїздку до США.
З 1990 по 1993 роки де Клерк і Мандела вели переговори щодо нової Конституції ПАР та створення перехідного уряду за участю очолюваної де Клерком Національної партії та очолюваного Манделою Африканського національного конгресу. На перших у Південній Африці загальних виборах 1994 року перемогу здобув АНК, а Національна партія отримала 21% голосів, що дало їй право призначити заступника президента. Де Клерк був обраний другим заступником президента. У червні 1996 року він пішов у відставку, а в серпні 1997 року залишив політику. Як можна було забути і про нього, і про єпископа Десмонда Туту, котрий має величезний моральний авторитет і немалою мірою сприяє пом’якшенню неминучих у постапартеїдному та поставторитарному південноафриканському суспільстві конфліктів?
А от що стосується тези про необхідність Україні брати собі за взірець ПАР, то тут є сильні сумніви. І не просто сильні, а дуже сильні. Так, ВВП та рівень доходів на душу населення у ПАР вищий, ніж у нас, і сучасні технології там домінують, але ж без алмазів, золота та платини економіка Південної Африки ніколи не набула б нинішніх своїх рис. Крім того, середня тривалість життя в цій країні менша за 50 років, до чверті всього населення заражене вірусом СНІДу, індекс людського розвитку – 123-й у світі (в Україні – 78-й), рівень безробіття – понад 20%, причому до 80% молодшого за 30 років населення ніколи не мали постійної роботи, 15% повністю неграмотних дорослих… Ясна річ, чимало серед цього – спадщина періоду апартеїду, але високий рівень зараженості СНІДом та найвищий серед розвинених країн рівень злочинності – це наслідки провалів діяльності урядів за останні 20 років. Так само провальним виявився і перерозподіл багатств в ім’я більшої соціальної справедливості: з 1994 по початок 2007 року було перерозподілено в руки чорношкірого населення власності та акцій на суму 30 млрд євро, але скористалися цим в основному пов’язані з правлячою партією АНК чорні мільйонери. І сьогодні вигодами від стабільного зростання економіки користуються передусім новітні олігархи, тоді як половина жителів країни – це бідні. Ну, а нинішній президент ПАР Джейкоб Зума зі своїми вісьмома дружинами, не рахуючи численних коханок, є постійним героєм скандальних хронік: то корупційні оборудки, то спроби зґвалтування, то статевий контакт із зараженою СНІДом жінкою, то заклики загнати в гетто гомосексуалістів…
Інакше кажучи, об’єктивний погляд на діяльність Нельсона Мандели та на ситуацію в ПАР був би значно кориснішим для української аудиторії, ніж славослов’я на адресу першого чорношкірого президента Південної Африки та заклики брати приклад з цієї країни. Кориснішим, бо правда завжди більш корисна, ніж ідеологічно зумовлене лакування дійсності. Кориснішим, бо на чужих помилках треба вчитися – так само, як і на чужих досягненнях. Отож чи не варто відмовитися від новітніх табу на чесне й відверте публічне обговорення серйозних тем і проблем, навіть якщо комусь таке обговорення видається не надто політкоректним і благопристойним?