Полеміка про нове прочитання українського історичного наративу триває. Розвиваючи свої міркування, викладені на шпальтах Тижня, доктор історичних наук Віталій Михайловський розповів у програмі «Ґранднаратив. Як деколонізувати історію України» про справжнє місце Великого князівства Литовського в нашій історії. Нижче подаємо п’ять головних тез історика.
1. У період Великого князівства Литовського українські землі не були окуповані
Михайло Грушевський називав перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського й Польського королівства окупацією. Історик був емоційно заангажованим і писав свою версію великого українського ґранднаративу. Натомість історія – це наука, у якій необхідно опиратися лише на факти, аналізувати їх та постійно піддавати все сумніву.
Немає жодної інформації, що у XIV столітті населення, яке проживало на території Руського Королівства, визнавало себе окупованим.
Навіть читаючи доволі докладні хроніки того часу, де йдеться про два походи Казимира ІІІ на Львів, 1340-го і 1349 року, важко знайти зачіпку, щоб трактувати це окупацією. Після облоги польський король захопив місто та забрав скарбницю. Проте чи була тоді нав’язана окупаційна адміністрація, чи запровадили інше право, гроші, бюрократичний апарат? На жаль, відповідей на ці запитання немає. І головне – чи тогочасна людність визнавала себе окупованою? Для них змінився володар. Ба більше, левова частка населення, ймовірно, ще довго не знала про ці зміни.
Карта Литви в Атласі Меркатора, 1596 рік. Фото: wikipedia.org
Окупація – складний термін, який вимагає визнати захоплення загарбником та підкорення йому. Сьогодні, під час російсько-української війни, бачимо спротив, акції протесту на окупованих територіях України. Агресори не можуть стверджувати, що вони повністю завоювали ці землі. Але нині ми маємо українську націю. У XIV столітті її ще не існувало.
2. Українські землі були привабливими для Литви
Загляньмо у середину XIII століття. Аналізувати події на теренах Руси після 1240 року потрібно в контексті центрів, які залишилися на непідвладній Романовичам території.
Фокус варто перемістити на схід від держави Данила Романовича. Якщо не брати до уваги Волині й Галицької Руси, то залишається Велике Київське князівство, де діяла Київська митрополія. Хоч київський митрополит не перебував у Києві, після 200 років християнізації цієї території ліквідувати митрополію політично було вже неможливо.
Митрополит та його єпископи утворювали (або ж радше зберігали) контури того світу, який знищили монголи в Подніпров’ї. Натомість тривалість існування держави під владою Романовичів вимагала нової митрополії, що й з’явилася у Галичі на початку XIV століття.
Східна церква не була політичною структурою і не змогла заповнити собою вакууму світської влади в Києві. Як і не мала влади там, де до середини XIV століття безроздільно панували кочівники.
Макет Києва Х-ХІІІ століття. Фото: st-sophia.org.ua
Тоді на тлі пандемії чуми та боротьби за владу величезна імперія монголів – від узбережжя Тихого океану й аж до степів Північного Причорномор’я, яку вони творили все XIII століття, – почала розпадатися.
Ґедимін та його оточення, чи навіть клан, бачили формації, які існували раніше – князівства з центрами у великих містах, де діяли єпископські катедри. Це були політичні орієнтири, що визначали напрямки їхньої експансії на Русь. Спільним для усіх цих руських князівств була слабкість влади або ж її цілковита відсутність.
Серед них виокремлювався Київ – колишня столиця Руси та формальний центр Київської митрополії. У реаліях XIV століття це було місто, яке не мало ані політичної, ані економічної ваги, але залишалося важливим символом влади над Руссю.
Читайте також: Для чого історія в часи, коли лунають гармати
Вакуум влади був не тільки на території, де раніше існували удільні князівства Рюриковичів. Там, де князівств не було, а панувала лише влада ординців, Ґедиміновичі посприяли появі нових історичних регіонів. Таким стало Поділля. Без Ґедиміновичів не було б цього історичного регіону в тій конфігурації і з такою назвою.
Просуванню їхньої влади на південний схід сприяла і розлогість роду Ґедиміна, що нагадував нащадків Володимира на початку XI століття. Кожному з членів роду був потрібен якийсь уділ. Для цього добре надавалися ті, що функціонували впродовж кількох сотень років: з усталеними територіями, центрами, мережею комунікацій та локальних ринків. Але коли бракувало старих уділів, Ґедиміновичі підпорядковували нові території і встановлювали там свою владу.
В'їзд Ґедиміна до Києва, гравюра 1824 року. Фото: wikipedia.org
Попередня політична структура дезінтегрованої Руси дала змогу ВКЛ фактично замінити владу попередніх володарів і після 1340 року. Маленькі зміни були в тому, що, приміром, замість Володимира, давньої столиці Волині, новим політичним центром став Луцьк.
Спроби Ґедиміна мати власну Литовську митрополію, кордони якої певною мірою нагадують межі сучасної Білорусі, тривала не так довго. Повернення до попередньої структури – Київської митрополії – гарантувало успіх Великому князівству Литовському в тому, що величезні території Центрально-Східної Європи у XIV – першій половині XV століття дуже швидко, як на реалії того часу, перейшли під владу великих литовських князів.
3. Битва біля річки Сині Води – міф
Битва біля Синіх Вод, що начебто відбулася 1362 року, фігурує у всіх шкільних підручниках та у програмі ЗНО. Зіткнення між литовсько-руським та татарським військами часто трактують як злам і могутню перемогу, після якої частина Правобережжя відійшла до Великого князівства Литовського. Проте є сумніви, що цей бій взагалі був.
Досі достеменно не відомо ані точної дати, ані місця битви. Дослідники припускають, що зіткнення могло відбутися у межах сучасної Кіровоградської области. Жодна з протиборчих сторін не мала карт і чіткого плану дій.
"Битва на Синіх Водах", Артур Орленов. Фото: uk.wikipedia.org
Навіщо Ольґерд вирушив до сучасного Кропивницького, від якого по прямій лінії понад 800 км до міста Трок, тогочасного центру Литви? І це враховуючи те, що потрібно було перебратися через басейн Прип’яті, через усе Полісся, де не так вже й багато доступних шляхів сполучення навіть сьогодні. Контроль над шляхами? Чи контроль над територією, про яку нічого не відомо?
У цьому не було сенсу. Якщо поставити запитання, чому саме тут, умовно 1362 року,, відбулася битва, як це подають у більшості історичних праць, то виникають великі сумніви щодо її епохальности.
Синьоводська битва – це насамперед великий історіографічний міф. Чітко відповісти, чи відбулася вона насправді, надзвичайно складно й небезпечно, бо за цим тягнеться вервиця легенд, що пов’язують появу Ґедиміновичів на Правобережжі Дніпра у другій половині XIV століття.
4. Князівство Литовське стало Великим завдяки Русі
Перший Литовський Статут, 1529 рік. Фото: wikipedia.org
Без Руси навряд чи б ми говорили про Литовське князівство як про Велике. Насамперед демографічно. Якби ми з позиції сьогодення провели перепис населення, то 90 % жителів князівства не були б етнічними литовцями.
Щоб князівство Литовське стало Великим, Русь доклалася не тільки населенням чи територією, де воно проживало. Руська мова зробила ВКЛ писемним. Руська була мовою документів, законодавства та судочинства аж до 30-х років XIV століття і це ніхто не піддавав сумніву. Понад 250 років ця мова, а разом з нею і писемна культура були основою для існування цієї держави.
Читайте також: Як увімкнути гравітацію українського ґранд-наративу?
Перший литовський статут – це блискуча юридична пам’ятка свого часу. Одна з найкращих у тогочасній Європі офіційна кодифікація усіх царин права. Читаючи статут руською мовою, розумієш, що є злочин і є покарання, є відповідальність і є захист. І це написано зрозумілою для більшости населення мовою.
Мені абсолютно не хочеться применшувати литовської частки у ВКЛ, адже без неї не було би цієї держави, панівної династії та власне частки в назві Литовське. Але домінантна руська частина дала цій державі змогу бути чи не найбільшою пізньосередньовічною країною у тогочасній Європі.
5. Річ Посполита була державою трьох народів
Річ Посполита, яка утворилася внаслідок Люблінської унії 1 липня 1569 року, об’єднала Польське королівство та Велике князівство Литовське. Польські, литовські та білоруські історики часто наголошують, що це був союз двох народів – польського та литовського. Чи йшлося тоді про проєкт об’єднання Польщі, Литви та Руси у триєдину державу? Відповідь на це запитання залежить від того, що ми вкладаємо в розуміння Руси.
"Люблінська унія", Ян Матейко, 1869 рік. Фото: uk.wikipedia.org
Це розуміння існувало навіть до скандального епізоду, коли внаслідок значних розходжень у позиціях 1 березня 1569 року майже всі представники ВКЛ покинули сейм у Любліні. Було розуміння, що треба шукати точки дотику. Одним із рівнів порозуміння могло бути й те, що частина Руси перебувала у складі Королівства польського, а частина – у складі Великого князівства Литовського. І сучасники чудово це усвідомлювали.
Чи пропонувала ця спільнота, яка вважала себе руською, на легальному рівні концепцію чи ідею Руси? Радше ні. Зокрема через те, у який спосіб до складу Польського королівства приєднали окремі частини цієї Руси. Існували привілеї на інкорпорацію окремо Волині, окремо Київщини, потім похапцем згадали і про Брацлавське воєводство. Мабуть, складно було б адмініструвати останнє без спільного кордону з ВКЛ. Ці три воєводства творили окрему частину в межах Речі Посполитої зі своїм діловодством, правом, традиціями, особливостями, і з часом це дало певний ефект. Він працював уже на нову ідею.
Текст Люблінської унії, 1569 рік. Фото: uk.wikipedia.org
Нагадаю, що Руське, Белзьке та Подільське воєводства – це теж Русь, яка не дуже добре вписалася в Малопольську провінцію, куди їх офіційно приєднали в межах парламентської системи Королівства польського напередодні Люблінської унії. Ці воєводства були помітно іншими, і саме руськість була їхньою особливістю.
Крім того, саме це була єдина адміністративно-територіальна одиниця, що мала ву назві слово "Руське".
Вже не кажучи, що та Русь, що була на лівому березі Прип’яті й розтягнулася на північ аж до Вільна, ставши у майбутньому основою модерного білоруського проєкту, надто слабко комунікувала з тією Руссю, що 1569 року відійшла до Корони Польської у новоствореній Речі Посполитій. Ці поділи Руси до 1569 року, про які часто забувають, коли ми розглядаємо проєкт унії, не дали змоги в той час сформувати ідеї, навколо якої би утворився ще один елемент такої складної ранньомодерної держави, як Річ Посполита.
Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє
Цей проєкт Руси надто довго та повільно народжувався, щоб ніколи не бути втіленим у життя. Парадокс, але на те було багато вагомих причин. Насамперед бездержавність у контексті українського наративу настала надто швидко. Року 1340 важко було уявити, що сформується політична концепція Руси з певною територією, ідеологією, центрами, яка має відродитися, навіть якщо тоді ще не мала володаря. Нашу територію розділили сусіди. Ми, на жаль, зарано втратили державу, яку мали з центрами у Володимирі, Холмі, Львові, Галичі.
Про це свідчить і титулатура володарів після 1340 року. Якщо Казимир ІІІ писав, що він – король Польщі й Руси, то Владислав ІІ Ягайло та наступні правителі вже не вживали королівського титулу до Руси. А це для тогочасних уявлень – важливий елемент суб’єктности. Без цього важко було 1569 року уявити утворення триєдиної держави.