25-та річниця краху комунізму в Європі спонукала до появи багатьох таких дописів. У минулі роки я і сам створив їх чимало. Мені пощастило, бо наприкінці 1980-х я навчався в Польщі, висвітлював події в Югославії, писав репортажі з Берліна й був єдиним західним журналістом, що жив у комуністичній Празі. Серед моїх спогадів є і арешти, побиття та зради, і сміливі дії та казкові повороти долі.
Сьогодні можна було б сказати дуже мало –
і солодкого, і гіркого, чого не було б уже мовлено з нагоди минулих річниць. Таємниці (надто роль КГБ та зникнення компартійних грошей, які йшли на підкуп та нечисту діяльність) і надалі залишаються нерозкритими.
Вийшло кілька нових книжок, зокрема докладна біографія Вацлава Гавела, яка немовби воскрешає події і яку написав Міхал Жантовський (колись його близький помічник, а тепер чеський посол у Лондоні). Але події 1989 року, відступаючи вглиб історії, стають голлівудськими версіями справжнього перебігу подій. Тодішні страх, плутанина й безлад вже сприймаються невиразно в повсюдних полисках щасливого кінця, коли лихі людці втратили владу, драматурга обрали президентом, а Європа стала об’єднана й вільна…
Ось тільки кінець той бачиться тепер захмареним. Європа слабка, ображена й поділена, Америка дедалі більшою мірою відсутня. Цінності 1989-го видаються крихкими, а не сталими. Тому ця річниця – слушна пора не насолоджуватися сентиментами, а подумати, що пішло не так і чому. Мабуть, найтяжче звинувачення (яке недавно знову висунув у Берліні Міхаіл Ґорбачов) полягає в тріумфальних настроях Заходу.
Я згоден із цим твердженням, але не з тим його змістом, який мав на увазі останній радянський керівник. Ми не припустилися помилки, а діяли доцільно, розширивши Європейський Союз і НАТО, залучивши країни, які відчайдушно прагнули стати частиною західного світу й боялися (небезпідставно), що їхній східний сусід коли-небудь знову стане мерзенним.
Справжня слабкість полягала в переоцінці сили нашої системи й нездатності помітити її вади. Політична конкуренція та капіталізм загального добробуту справді працювали краще, ніж однопартійна держава і планова економіка. Але, тільки-но зникло змагання зі східним табором, перемога стала хиткою основою для майбутнього. Гроші виявились ахіллесовою п’ятою західної політики, а субсидована урядом фінансова нерозважливість була найбільшим ґанджем наших економік.
Ще однією тяжкою помилкою після 1989 року виявилося прагнення виступати в ролі поблажливого покровителя «східняків». Зарозумілі «західняки» глузували з їхнього одягу (поношеного або вульгарного), зубів (кривих і жовтих), англійської мови (кульгавої та незграбної), дієти (важкої та жирної), шляхів (розбитих і небезпечних), осель (тісних і абияк збудованих), політики (химерної та антисемітської). Мало хто в багатому світі розумів страхіття, які довелося пережити народам полонених країн. «Західняки» трактували їх радше як дивних, відсталих чужинців, ніж як членів родини, що були викрадені. Таке ставлення вповільнювало зближення.
Уповільнює і досі. Термін «східноєвропеєць» використовують в образливому значенні ті люди, що галасували б про расизм, якби хто-небудь ужив як зневажливе прізвисько слово «африканець». Надто приголомшує те, як принижують і відсувають на периферію українців під час найсерйознішої за останні 30 років кризи європейської безпеки.
Але найтяжча помилка пов’язана із Кремлем. Колишня зачарованість удячністю та оптимізмом унаслідок мирного відступу Ґорбачова з території сталінських завоювань – річ зрозуміла, але якщо озирнутися назад, то видно: вона посіяла зерна проблем, із якими ми зіткнулися тепер. Росія позбулася своєї імперії, але не імперіалістичного мислення. Вона не викоренила КГБ й залишила безкарними злочини комунізму. Ми всі тепер платимо за це, байдуже, усвідомлюючи сам факт чи ні.