Офіційні джерела підтверджують затримання понад двох десятків диверсантів, які визнали свою належність до сил спецоперацій РФ, зокрема ГРУ. Їх готували до масової зустрічі натовпом спраглих путінської влади співвітчизників, а насправді таких, які мріють про батюшку-царя, на Сході щонайбільше відсотків десять, і вони антропологічно представляють не найкращі сили регіону.
Триває «дивна війна» проти України, яку ніхто не оголошував, але яка ведеться з усім завзяттям, використовуючи весь попередній досвід підривної роботи в гарячих точках по периметру Росії. Дії спецпризначенців підкріплюються загонами вітчизняної гопоти, які частково фінансуються з-за кордону. Кожна з таких банд налічує щонайбільше двісті-триста людей, але вони здатні дезорганізувати життя будь-якого невеликого міста з пасивним населенням і практично відсутньою владою.
Що ж, український Схід нині саме такий. Він терпляче витримував свавілля неситої, але ментально «своєї» влади регіоналів, а нині, задурений російською телепропагандою, перечікує події за принципом «пани чубляться». Голоси патріотів, інтелектуалів, середнього класу просто губляться в цьому депресивному болоті.
Усі паралелі з Євромайданом, на які претендують учасники теперішніх заворушень, мають відверто карикатурний характер. Київський Майдан звинувачували в наявності озброєних агентів ЦРУ – на Донбасі «зелені чоловічки» навіть не ховаються від камер. Київський Майдан звинувачували в проплаченості – кошториси сепаратистів уже оприлюднено (від 150 грн до $500 за добу залежно від рівня в ієрархії). Київський Майдан три місяці суворо дотримувався режиму тверезості – донецькі бешкетники починають день із горілки. Київський Майдан ретельно уникав зайвого насильства – харківські антимайданівці з особливим кайфом б’ють ногами лежачих. І головне: київський Майдан мав достатньо чіткі політичні вимоги – у Донецьку, Луганську, Харкові інсургенти висувають хаотичний набір гасел, за якими немає реального змісту.
Так звана федералізація, про яку в унісон говорять глашатаї Кремля та донецькі самозванці, не має нічого спільного зі зміцненням місцевого самоврядування, яке справді на часі. Вона означає лише подальшу недоторканність для регіонального великого бізнесу, гарантії невтручання в кримінальні схеми перерозподілу грошових потоків, тобто, по суті, консервацію влади «донів» на території щонайменше трьох областей на невизначений термін. Для Москви те саме має сенс із погляду ослаблення українського Центру, постійну політичну дестабілізацію у всій державі, а в найближчій перспективі зрив виборів, збереження тимчасового характеру київської виконавчої влади. І хоча аналітики запевняють, що буквальне повторення кримського сценарію з аншлюсом малоросійських провінцій для РФ не на часі, слід пам’ятати, що розгойдування конфліктів із залученням великих мас має власну інерцію, а що спаде завтра на думку кремлівським стратегам, не наважиться прогнозувати жоден психоаналітик.
Напрошується запитання: чи насправді київська влада така імпотентна, що не може вжити жорстких заходів у відповідь? На перший погляд, саме так. Боюся, ніщо так не підриває престиж в. о. президента, як ультиматуми, час яких спливає без подальших наслідків, – такі собі «останні китайські попередження». Проте контртерористична операція таки почалася, а її перебіг стане для Банкової остаточним тестом на володіння ситуацією. Наразі перш ніж далі лаяти печерських «самогубців», слід згадати кілька принципових міркувань.
По-перше, ніхто й ніколи в керівництві незалежної України не поставав перед проблемами такого масштабу й характеру. Досі окремі конфлікти й суперечки в регіонах гасилися через домовленості між своїми, і це лише поглиблювало реальні соціально-економічні суперечності. Ніколи фактором зіткнення внутрішніх інтересів не була присутність іноземних військ на території держави. Інакше кажучи, не має Україна досвіду ведення війни, до того ж на два фронти: внутрішній і зовнішній. Хай там як, а центральна влада працює й, можливо, із запізненням, але продукує певні необхідні рішення як на внутрішній, так і на міжнародній арені.
По-друге, як уже згадувалося, на Сході місцеві «еліти», за всієї умовності використання цього слова в такому контексті, робитимуть що завгодно, аби не втратити свої преференції – аж до співпраці з окупантами, що частково й спостерігається.
По-третє, не слід забувати, який спадок залишився нинішньому керівництву не лише від останнього призову «папєрєдніків», а й від усіх, практично без винятку, генерацій влади: місцеві адміністрації, підібрані за принципом особистої відданості й участі в пограбуванні країни; розкрадена, деморалізована армія, яку ніхто не готував до реальних бойових зіткнень, тим більше на Сході; органи безпеки, інфільтровані ворожою агентурою; розбещені сили правопорядку, які давно й примусово було переведено на «самозабезпечення» й пряме обслуговування криміналу…
На цьому пункті варто зупинитися детальніше. Як і в будь-яких державних органах, у міліції є чимало сумлінних, чесних патріотів, які в критичний момент продемонстрували вірність присязі, – дуже хотілося б, щоби їхні вияви мужності не було забуто, як уже практично забули стійкість частини наших вояків у Криму. Але українська міліція загалом – від Луганська до Ужгорода – організм невиліковно хворий. Тому саботаж або відвертий перехід на бік ворога – то не ексцес, а цілком очікуваний результат, і за цієї обставини заклики до негайного й рішучого наведення ладу свідчать радше про необізнаність із реальністю. На окрему увагу заслуговує поведінка спадкоємців славного «Беркута», які минулої суботи влаштували на Харківській трасі побиття активістів із Києва у своїх найкращих «майданних» традиціях. Якщо в такі дні, за таких загроз державі силовики не знаходять іншого застосування своїй агресії, як бити й грабувати молодих патріотів, а полтавська міліція тих моральних інвалідів покриває, то це найнаочніший виклик демократичній Україні, інших не треба.
Нарешті, чи можна розпочинати повномасштабну військову операцію в густонаселених містах і містечках, де інстинкт безпеки в людей атрофований? Ідеться навіть не про формальності на кшталт оголошення надзвичайного стану (що автоматично означає скасування виборів), а про неконтрольовані жертви серед мирного населення.
Тому, хай там як нудно й невиразно це звучатиме, варто згадати давнє гасло: «Не стріляйте в піаніста, він грає як може». На владу можна й треба тиснути всім суспільством, її можна й треба критикувати, але не переходячи межі, за якою виявляється фактичне сприяння ворогу. Він тільки того й чекає.