Він сидячи спить на троні, тоді як із цього всі користаються: британський бульдог краде гроші, французькі солдати – мантію. А німецькому Міхелю все одно байдуже. «Я знаю, що німецький Міхель – ведмідь, людина байдужої вдачі», – додає характеристику в одному зі своїх віршів Гайнріх Гайне. Цей узагальнений сатиричний образ німецького бюргера ХІХ століття залишається актуальним і досі. Нещодавно німецький журнал Cicero опублікував серію карикатур під назвою «Німецький Міхель та дилема Меркель», де кожен із малюнків зображує проблеми, які накопичуються перед федеральним урядом. Проте, щоб їх вирішити, наразі не стає політичної волі в керівництва, а німецькому Міхелеві про таке навіть думати страшно. Єдиний, кому не лячно, це президент ФРН Йоахім Ґаук, який і намагається втовкмачити на одній із карикатур хлопчику в нічному ковпачку (головна зовнішня ознака Міхеля) «серйозні речі».
Саме цю розбіжність у політичних підходах між канцлером та президентом після загострення ситуації в Україні, пов’язаного з безпосереднім вторгненням російських військ, можна спостерігати зараз у німецькій політиці. 1 вересня, в день початку Другої світової війни, два німецькі лідери виступили із промовами, де, звісно, багато разів згадували слово «Україна»: канцлер – у Бундестазі, а глава держави – значно східніше, на півострові Вестерплатте біля Гданська, звідки й почалася війна. «Німецький уряд вважає, що цей конфлікт не має військового вирішення. Із цим згодні всі країни ЄС. Тому ми повинні негайно знайти політичне», – нагосила Меркель на своїй позиції щодо нашої держави, утім, додавши, що від початку йшлося про конфлікт не всередині України, а між нею та Росією. Зовсім інша риторика того дня була у президента Ґаука: «Після падіння Берлінського муру ЄС, НАТО і групи провідних промислових країн розвинули особливі відносини з Росією та інтегрували цю країну за різними напрямами. Росія де-факто розірвала партнерство», – наголосив він. За останню фразу німецький президент наразився на шквал обурень від різноманітних, переважно лівих, політиків у своїй державі. Іншим зауваженням до Ґаука є те, що він після обрання на посаду ще у 2012 році так і не відвідав Росії, а отже, упереджено ставиться до неї.
Читайте також: Нове Євангеліє від німців
Якщо на Вестерплатте того дня порівнювали напад РФ на Україну з агресією Німеччини в 1939 році проти Польщі, то топ-темою в Бундестазі було постачання зброї до Іраку – курдам, які протистоять там терористичній організації «ІДІЛ» («Ісламська держава Іраку та Леванту»). «Кожен конфлікт має свій характер», – заявила Меркель, переходячи до цього питання. «Якщо терористи підпорядкують собі регіон, щоб забезпечити себе та інших фанатиків місцем для відступу, то небезпека зросте і для нас», – аргументувала своє рішення німецький канцлер. Щодо російської агресії такої аргументації в неї немає.
З огляду на контекст України та її безпосередню географічну близькість до ФРН і неодноразові заклики до постачання зброї таке рішення видавалося дещо лицемірним, хоч і мало логічне пояснення. «Німеччина принципово не постачає зброї у кризові регіони. Від цієї політичної лінії відійшли в рішенні про її надання пешмерга, які борються з «ІДІЛ». Таке рішення уряду здивувало багатьох спостерігачів і спричинило широку дискусію, – каже у коментарі Тижню політолог із німецького Інституту безпеки та міжнародних відносин Штефан Галлінґ. – Постачання зброї тут вважають свого роду гуманітарною інтервенцією без розміщення своїх підрозділів, щоб запобігти злочину проти людяності, а також дальшому державному колапсові в Передній Азії, разом зі зміцненням ісламського тероризму».
Постачання зброї – дуже тонка тема, особливо для Німеччини, адже пацифізм переважає серед її жителів іще від моменту закінчення Другої світової. А випадок із курдською меншиною єзидів у Північному Іраку, якій у цьому випадку загрожує знищення, напрошується на порівняння з тогочасним геноцидом євреїв, згадки про відповідальність за який і не оминула Меркель під час виступу 1 вересня.
Якщо уникнути теми постачання зброї, то позиція Німеччини й особисто Меркель бачиться доволі хиткою. З одного боку, німецький канцлер готова до рішучих дій (наступного рівня санкцій, фінансової підтримки України), але із другого – не полишає надії домовитись із Владіміром Путіним, не маючи поки що достатнього важеля, аби примусити його до миру. Нинішня патова ситуація схожа на минулорічні переговори з тодішнім президентом Януковичем, коли представники спеціальної місії Європарламенту Пет Кокс та Александр Квасневський, а також комісар Штефан Фюле до останнього намагалися вмовити його підписати угоду. Останній шанс випробувала навіть та ж таки Анґела Меркель: пригадайте висвітлену ЗМІ вечірню зустріч лідерів під час Вільнюського саміту, проте ще й до нього видавалося цілком зрозумілим, що жодних результатів ці переговори не дадуть, оскільки більше важелів впливу на Януковича тоді було в російського лідера.
Читайте також: Побічний ефект
Ані Меркель, ані німецьке суспільство поки що не здатні визнати, що потрапили в безвихідь. Видається, що обом їм зручно залишатись у позі Міхеля, лише інколи поправляючи свій ковпак.
Серед німців загалом дуже складно знайти політиків-«яструбів», готових до конфронтації, а тим паче відкритого конфлікту з Росією. Більше тих, хто шукає діалогу та консенсусу. Скажімо, навіть у своєму найновішому інтерв’ю міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр усе ще не говорить, ані про вторгнення, ані про «проникнення» російських військ на територію України – лишень про «посилення підтримки Путіним сепаратистів». Дещо жорсткіший тон у Меркель. Утім, «яструбами» можна назвати хіба що президента Ґаука та представників «Зелених» у німецькому парламенті. Так, лідер їхньої фракції Джем Оздемір виступив із вимогою скасувати Дні Росії в Німеччині за участю представників економіки під головуванням колишнього канцлера Ґергарда Шредера, які мають відбутися на початку жовтня. На його думку, абсурдно посилювати економічні контакти із цією країною, коли ЄС обкладає її санкціями. Окрім того, Оздемір зазнав серйозної критики однопартійців, підтримавши постачання зброї до Іраку. Жорстку позицію займають також «Вільні демократи», які, втім, не пройшли до нинішнього Бундестагу.
Депутати-центристи (ХДС) Карл-Ґеорґ Вельманн та Андреас Шокенгофф ще від початку кризи в Україні виступали за перегляд контактів із Москвою. Вони навіть підготували документ щодо «перевизначення відносин із Росією», який представили 1 липня. «Німеччина має особливу відповідальність, відіграючи роль посередника в пошуках консенсусу між ЄС і НАТО в контексті їхніх позицій щодо Росії», – зазначають вони в документі. Саме Вельманн раніше заявляв про те, що ЄС і НАТО остаточно не відмовляли Україні у військовій допомозі.
Читайте також: Стриманість і обережність
Варто взяти до уваги свіже опитування «Трансатлантичні тренди»: більшість жителів Заходу ладні надавати економічну й політичну підтримку Україні, проте не готові до постачання зброї та військової допомоги (хоча якщо деталізувати ці тренди, то американці підтримують – 55% «за», а громадяни ЄС протистоять – 53% «проти»). Хоча серед країн, найбільш згодних піти на конфлікт заради підтримки Києва, Німеччина перебуває на третьому місці після Швеції та Польщі: 65% населення зважилися б на такий ризик.
Коли враховувати такий рівень сприяння в суспільстві й готовність іти на конфлікт із Росією (але не воєнний), то можна сподіватися, що зрештою в діях німецької верхівки з’явиться рішучість стосовно нових нестандартних дій у відносинах із Москвою. По-перше, це можуть бути справді ефективні санкції. По-друге, підтримка України нелетальною зброєю, чого їй теж поки що дуже бракує.