Почати цю статтю мені доведеться з незвичного та дещо шокуючого для української аудиторії твердження. Путін — це далеко не найгірше, що є в Росії і з чим нам, можливо, доведеться мати справу в майбутньому. Його режим, який зараз утратив регулярні нафтові ін’єкції, виявився майже такою самою занепалою та тупою клептократією, яка існувала в Україні за Януковича. І навіть пафосна офіційна пропаганда вже не в силах приховати цей очевидний факт. За декораціями з імперських цяцьок уже добре видніються старі гнилі бараки та брудні базари бідної країни третього світу, якій лише на короткий час вдалося створити ілюзію власного успіху й самій повірити в неї. Роки правління Путіна стали для Росії загалом часом утрачених можливостей: гігантські доходи, які країна отримала в період високих цін на вуглеводні, буквально вилетіли в трубу. Замість того щоб побудувати другі Емірати, вона розтратила геть усе на палаци силовиків і чиновників, а також на Олімпіаду та війну.
Звучить парадоксально, але країнам, що мають конфлікт із Росією, слід подякувати Путіну. Адже йому вдалося справді майстерно каналізувати той величезний потенціал, який мала РФ на початку 2000-х, коли нафта почала стрімко дорожчати. Страшно подумати, що міг би зробити на місці Путіна інший керівник, якби поставив собі за мету ефективно вкласти нафтодолари в зміцнення держави. За період нафтового буму РФ заробила понад трильйон доларів. Цих коштів вистачило б на тотальну модернізацію армії та економіки. За їхньою допомогою можна було б справді перетворити Росію на світову державу, а не на пародію на неї. Але, на щастя для України та інших країн, на які поширюються апетити Москви, цього не сталося. Варто було тільки потоку нафтодоларів вичерпатися, як економіка РФ покотилася вниз і з’ясувалося, що жодних альтернатив нафті там так і не з’явилося.
Читайте також: Деспотія vs стихія. Про історичні корені "русского бунта"
На тлі падіння рівня життя в Росії всерйоз заговорили про революцію. Її привид бродив країною і раніше, навіть у період відносної стабільності. Можна згадати хоча б 2011 рік і Болотну площу, яка дуже налякала Путіна та його оточення. Однак то був протест вельми нечисленного та ситого прошарку, з якого навряд чи могло вийти щось серйозне. Але тепер за загальним відчуттям назріває щось гірше. Росія перебуває в міжнародній ізоляції, при цьому в неї закінчуються гроші. Що робити далі, не зрозуміло. Країна не просто зайшла в глухий кут, вона сповзає у прірву. І клубок накопичених суперечностей і проблем такий заплутаний, що розплутати його без насильства та бунту, здається, вже неможливо. Революцію прогнозують популярні письменники і блогери. Про революцію говорить як ліберальна, так і націоналістична опозиція. Революція в нинішніх реаліях є єдиним інструментом зміни влади.
Питання в тому, що це буде за революція. У Росії в останні роки справжнім жупелом став Майдан, тобто ліберальна революція в ім’я цінностей західного суспільства. Складно полічити, скільки книжок і статей, що розписують жахи кольорових революцій, з’явилося там останнім часом. При цьому одним із головних доказів згубності Майдану для України його противники наводять «розвал країни та війну», яку сама ж Росія й спровокувала. Страх ліберальної революції давно вже дійшов там до абсурду. Будь-який крихітний мітинг або пікет незадоволених людей, що вимагають повернути борги і зарплати або протестують проти забудови скверу, прокремлівськи налаштована громадськість миттєво оголошує «підступами агентів Заходу». А в ужиток міцно ввійшло слово «майданити», що має різко негативне значення.
Та чи реальна там насправді прозахідна революція, як це сьогодні стверджують націоналісти, комуністи й путіністи? Чи можливий там Майдан у тому вигляді, у якому він трапився в нас у Києві? На жаль, слід визнати, що його імовірність украй низька. Незважаючи на те що в російському суспільстві сьогодні зростає невдоволення владою і загальною ситуацією в країні, «ліберал» там, як і раніше, є лайливим словом. А Україна для більшості росіян — ворожа держава, з якої в жодному разі не слід брати приклад.
Масові мітинги під ліберальними гаслами в Москві й Петербурзі не повинні вводити нікого в оману. Народ у російських столицях завжди істотно відрізнявся від населення периферії, а для Москви, де проживає близько 12–15 млн осіб, навіть 100-тисячна демонстрація не є екстраординарною подією.
Читайте також: Пітьма нової російської революції
Будь-яке проведене в РФ соціологічне опитування показує, що «за поребриком» популярні зовсім інші ідеї. 54% росіян сьогодні вважають, що Сталін відіграв в історії їхньої країни позитивну роль і загалом схвалюють його методи. Гасло «Росія для росіян» вважає позитивним майже 60%. Про справжні настрої в тамтешньому суспільстві свідчить хоча б той факт, що навіть ліберальна опозиція змушена загравати з фашизмом. На нещодавньому з’їзді ліберальної опозиційної партії «Парнас», яку очолює Міхаіл Касьянов, другим номером у списку став відвертий антисеміт Роман Мальцев, що регулярно викриває у своїх промовах «масонську владу». Причому він переміг на праймериз, тобто був обраний за демократичною процедурою.
Можна згадати також висловлювання інших «великих лібералів і західників» Навального та Ходорковского, які також називали себе «російськими націоналістами» й заявляли, що не повертатимуть Крим Україні, якщо прийдуть до влади. Щоб сподобатися сьогодні електорату в Росії, мимоволі доводиться потурати імперським і шовіністичним настроям. Ті ж із лібералів, які йдуть до кінця і критикують будь-які зазіхання на територіальну цілісність інших держав, зазвичай мають у сРФ зовсім уже карикатурний вигляд. Для прикладу можна згадати покійну Новодворскую, яку росіяни щиро вважали божевільною, або ж Константіна Борового, що проживає тепер переважно в США.
Але, навіть заграючи з націоналістами, ліберали та західники в Росії на найчесніших виборах навряд чи зможуть взяти більше ніж 10–15% голосів. Сьогодні проти них працюють не так фальсифікації та адмінресурс, як машина пропаганди, якій вдалося навісити на всю ліберальну опозицію ярлики зрадників та американських маріонеток. Особливо ефективною виявилася інформаційна кампанія, присвячена війні на Донбасі, яка переконала більшість росіян, що у всьому винен Майдан, отже, спроба організувати в Росії щось подібне призведе до аналогічних або ще трагічніших результатів.
Через це в суспільстві існує негласне табу на критику влади «зліва». Будь-які відсилання до прав людини та свободи слова не сприймаються. Однак при цьому допускається і загалом поширена критика «справа»: «Путін злив Новоросію», «олігархи нєрусскіє», «досить годувати Кавказ», «всім керує п’ята колона», «нам би такого, як Сталін». Нескладно простежити, що й рейтинг у Путіна сягав найвищих показників у той період, коли російський президент уводив війська в Крим і натякав, що збирається анексувати й Південний Схід України. Коли ж стало зрозуміло, що відкрито вводити «зелених чоловічків» на Донбас він не бажає, популярність гаранта почала неухильно падати й навіть учорашні радикальні прихильники дедалі частіше писали критичні зауваження та злісні коментарі в дусі «Путін злив». Слід визнати, що саме Путін-агресор і Путін-націоналіст подобається російському суспільству, а зовсім не той Путін, який милує Савченко, хвалить США та називає українську владу «нашими партнерами». То про яку ж ліберальну революцію може йтися в такому разі?
Читайте також: Люмпени без Майдану
Повстання в Росії визріває на зовсім іншому фланзі: у середовищі червоно-коричневих націонал-консерваторів і фашистських радикалів, готових іти на смерть за ідею відродження імперії. Сьогодні найбільш пасіонарні громадяни РФ долучаються саме до цього табору, а не до хіпстерів із ліберальної тусовки. І там, на цьому фланзі, вже є десятки тисяч людей, які пройшли війни й готові застосувати свій бойовий досвід на практиці, якщо їм раптом здасться, що Путін недостатньо ефективно захищає інтереси росіян.
Заваривши криваву кашу на Донбасі, Путін, сам того не бажаючи, влаштував під боком у Росії справжній інкубатор радикальних бойовиків. І з кожним роком кількість тих, хто пройшов ту школу, зростає. Ці люди, виховані в дусі ненависті до Заходу та безжалісності до всіх, хто не поділяє їхніх цінностей, повертаються до РФ. І бачать, що світ, який оточує їх удома, теж недостатньо справедливий.
Падіння рівня життя, глибока системна криза, з якої влада не може знайти вихід, незрозуміла ситуація на Донбасі, де замість очікуваного бліцкригу вийшла європейська філія Сомалі, тільки посилюють радикальні настрої в російському суспільстві. І якщо трапиться так, що терпіти далі буде зовсім неможливо, голодний народ радше піде за ультраправими популістами, ніж за ліберальною інтелігенцією. Революція в РФ не буде Майданом. Вона буде антимайданом, який каратиме владу за недостатню російськість і надмірну лояльність до Заходу.
Вожді майбутнього антимайдану вже відомі. Їх можна знайти серед нинішніх членів так званого Комітету 25 січня, який був утворений на початку цього року найпопулярнішими російськими націоналістами та радикалами на чолі з Іґорєм Ґіркіним. Сьогодні члени групи переважно критикують владу й дотримуються думки, що Путін усе-таки «злив». І хоча сьогодні їхня критика ще не звучить занадто радикально, у разі різкого погіршення економічної ситуації та зростання революційних настроїв можна очікувати, що саме вони спробують очолити протест.
У цьому випадку Путін дуже швидко сам перетвориться на «націонал-зрадника», якому пригадають усе: і «українських партнерів», і «злиту Новоросію», і вбитих «народних командирів Донбасу», і рахунки на Заході, і зниклий невідомо куди трильйон нафтодоларів. Любов народу до правителів, як відомо, часом дуже швидко перетворюється на ненависть. А найкращі торгівці ненавистю в Росії сьогодні — радикальні імперці.