Їм підспівує інший хор, який звіряється, що читати варто тільки нонфікшн, а гаяти час на художню літературу не треба. Мовляв, і так життя коротке, довкола «чудесний світ новий», у якому стільки незрозумілого, що хотілось би бодай якось у цьому розібратися, а не марнувати час на чужі емоції й фальшиві переживання. Проте мені це видається безнадійним хотінням відсікти голову від серця, спростивши людину до бездушного інтелекту.
Утилітарний підхід до всього — споконвічний. Власне, він і забезпечив наше виживання впродовж тисячоліть, коли спочатку уважно прислухалися до думок велемудрих стариганів, а потім дбайливо вчитувалися у фоліанти з тією самою метою: дізнатися про життя, осягнути істини, пережиті іншими, і зрозуміти те, що нас оточує.
Нонфікшн у широкому значенні — усі жанри, що не базуються на вигадці (фікції) чи принаймні не дуже нею зловживають. Це може бути і біографія, і сповідь (як в Августина), і есеї (як у Монтеня з його «Пробами»), і щоденник (як в Анни Франк), і спогади, і журналістика, і документалістика, але останнім часом під цим поняттям розуміють передусім науково-популярну літературу.
Читайте також: Грай, кальмаре, грай!
«Ікони» наукпопу змінюються залежно від нових викликів, однак спільним лишається прагнення знайти нового світського месію, який навчить жити та сформулює те, що ми давно усвідомлювали, однак не могли дібрати потрібних слів. Так, у Радянському Союзі, де були чудові серійні видання нонфікшну («Еврика», «У світі науки і техніки», бібліотечка «Квант» тощо), до безтями зачитувалися Дейлом Карнеґі з його лицемірними «Як здобувати друзів і впливати на людей» («How To Win Friends and Influence People», 1936). Ще пам’ятаю, як під час перебудови модними були «Закони Паркінсона» та різні брошурки про дієти, а особливо цінною вважали книженцію Пола Бреґґа про голодування.
Згодом світ здивував сам себе, захопившись виданням на не надто прості теми чорних дір, суперструн і часопростору, — «Короткою історією часу» («A Brief History of Time», 1988) харизматичного Стівена Гокінґа. 1997-го в нонфікшну нібито відбулося друге народження, коли інтерес до нього перезавантажили дві монографії: «Тріска: Біографія риби, яка змінила світ» («Cod: A Biography of the Fish That Changed the World») Марка Курланського та «Зброя, мікроби і харч» («Guns, Germs, and Steel: The Fates of Human Societies») Джареда Даймонда. Згодом прогриміло ім’я Малколма Ґладуелла, зокрема після книжки «Поворотний момент. Як дрібні зміни спричиняють великі зрушення» («The Tipping Point: How Little Things can make a Big Difference», 2002) та «Спалах! Сила несвідомих думок, або Як не заважати мозку приймати рішення» («Blink: The Power of Thinking Without Thinking», 2007). Того ж року вийшов «Чорний лебідь» («The Black Swan: The Impact of the Highly Improbable») Нассіма Талеба, що одразу ж став бестселером, а з настанням світової економічної кризи тільки утвердився в цьому статусі. Сучасна зірка наукпопу Ювал Ной Гарарі став таким, бо пропонує читачам такий собі універсальний нонфікшн, об’єднання всіх теорій під однією обкладинкою в книжках «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» («Sapiens: A Brief History of Humankind», 2014) та «Людина божественна. За лаштунками майбутнього» («Homo Deus: A Brief History of Tomorrow», 2016). Хоч, звісно, нині багатьом досить лише «Маленької книги хюґе» («The little book of hygge: the Danish way to live well», 2016) Міка Вікінґа чи подібного, як раніше всі божеволіли від фен-шую.
Читайте також: Країна бальзаківського віку
Ознайомившись із певною кількістю різного нонфікшну, я, зрештою, можу висловити до нього дві глобальні претензії:
1) кожну з таких книжок можна суттєво скоротити десь до розміру невеличкої статті на вікіпедії;
2) у науково-популярній літературі є все, крім дива.
Якщо перше, гадаю, більш-менш зрозуміле, то щодо другого поясню на прикладі. Років п’ятнадцять тому журналісти спонтанно об’єднали провідних авторів-атеїстів, які пишуть нонфікшн (Сема Гарріса, Деніела Деннета, Крістофера Гітченса, Річарда Докінза), під назвою «Чотири вершники». Докінз, найвідоміший серед них на наших теренах, любить повторювати фразу фантаста Артура Кларка: «Будь-яка достатньо розвинена технологія не відрізняється від магії». Література факту — це саме технологія, яка створюється за незмінними законами, принципами й формулами; майстерна вигадка — це завжди магія, адже є загальні рецепти й рекомендації, як її написати. Проте кожен шедевр художньої літератури — це завжди їхнє дивовижне порушення. Нонфікшн може здивувати хитрим зіставленням доктрин чи вірогідною гіпотезою, тоді як класика світової літератури дивує саме тим, що її успіх непередбачуваний, а вплив незапрограмований. Жадібне поглинання самого наукпопу створює ілюзію того, що ти швидко пізнаєш світ, проте це не панацея від новочасного невігластва, адже лихо з розуму починається тоді, коли люди відсікають емоції на догоду логіці та переоцінюють власну здатність критично мислити. Читачі лише мотиваційних чи бізнес-текстів, безумовно, орієнтуються в психології чи економіці, проте обкрадають себе тим, що не звідають, як, скажімо, у поезії відкриття відбувається якщо не в кожному рядку, то принаймні на кожній сторінці, а винаходи стаються щоразу, коли несподівано стикаються думка та почуття. Обмежуючись тільки нонфікшном, ігноруєш ту суттєву дрібничку, яка й робить людиною, істотою розумною, але ж і співчутливою, розважливою, однак і нерозсудливою, головастою та водночас сердешною.